— Хочеш їсти?
Грабіжник підвів голову й подивився на Філіпа як на божевільного.
Філіп підійшов до коня Джонатана й розв’язав сакви. Він дістав звідти буханець хліба, розламав його та простягнув половину грабіжникові. Той, не вірячи своєму щастю, схопив кусень і миттю запхав у рота мало не повністю.
Філіп сів на землю й став дивитися на нього. Чоловік їв жадібно, наче тварина, стараючись проковтнути якомога більше, немов боявся, що в нього відберуть їжу. Спершу Філіп думав, що він старий, але, придивившись, побачив, що грабіжник, навпаки, доволі молодий. Йому було років двадцять п’ять.
Повернувся Річард і привів Філіпового коня. Він обурився, коли побачив, що грабіжник сидить і жере.
— Чому ви віддали йому наші харчі? — спитав він Філіпа.
— Тому що він вмирає з голоду, — відповів Філіп.
Річард мовчав, але вираз його обличчя красномовно свідчив, що він вважає всіх монахів схибленими.
Коли грабіжник покінчив із хлібом, Філіп спитав:
— Як тебе звуть?
Той насторожено дивився на Філіпа й мовчав, немов вагаючись. Філіп зрозумів, що він, напевне, давно ні з ким не розмовляв. Нарешті чоловік сказав:
— Девід.
«Схоже, йому вдалося зберегти здоровий глузд», — подумав Філіп і сказав:
— Що з тобою сталося, Девіде?
— Я втратив свою ферму після збору минулого врожаю.
— Хто твій лендлорд?
— Граф Ширингський.
«Вільям Гамлейський. Не дивно», — подумав Філіп.
Тисячі фермерів, що орендували землю, були не в змозі сплатити ренту після трьох неврожаїв поспіль. Коли Філіпові орендарі не платили, він пробачав їм, адже усвідомлював: якщо залишить їх без нічого, вони однаково прийдуть у пріорат просити милостиню. Інші лендлорди, і серед них граф Вільям, користувалися нагодою, щоб вигнати орендарів і заволодіти їхнім господарством. Ось чому в лісі побільшало розбійників і стало ще небезпечніше подорожувати. Тож Філіп і мусив брати із собою Річарда за охоронця.
— Що з твоєю сім’єю? — спитав Філіп грабіжника.
— Дружина забрала дитину й повернулася до матері. Мені там місця не знайшлося.
То була знайома історія. Філіп сказав:
— Гріх накладати руки на монаха, Девіде, так само й жити крадіжками.
— А як мені жити? — заплакав чоловік.
— Якщо ти збираєшся жити в лісі, то краще лови пташок і рибу.
— Я не вмію!
— Грабіжник із тебе нікчемний, — сказав Філіп. — Що ти сам, беззбройний, міг зробити нам трьом, тим паче що Річард до зубів озброєний?
— Я був у відчаї.
— Коли наступного разу будеш у відчаї — іди у монастир. Там завжди знайдуться харчі для жебрака.
Філіп підвівся. Останні слова залишили в нього на губах неприємний присмак лицемірства. Він знав: монастир не в змозі прогодувати всіх розбійників, і для більшості з них крадіжка була єдиним способом вижити. Але його завдання полягало в тому, щоб сіяти праведність, а не шукати виправдання гріхам.
Більше він нічим не міг допомогти нещасному. Філіп забрав у Річарда віжки й сів верхи. І тут-таки відчув, що його забої даватимуть знати про себе упродовж багатьох днів.
— «Іди й більше не гріши», — процитував він Ісуса та підострожив коня.
— Ви занадто добрий, правду кажу, — мовив йому Річард, коли вони поїхали далі.
Філіп сумно похитав головою.
— Правда в тому, що я недостатньо добрий.
Вільям Гамлейський одружився в неділю перед Трійцею.
Усе задумала його мати.
Вона роками дошкуляла йому тим, що він має знайти дружину й породити спадкоємця, але він постійно це відкладав. Жінки навіювали на нього нудьгу й певним чином навіть лякали, хоча він і не хотів про це замислюватися. Він постійно казав матері, що невдовзі одружиться, але не робив жодних кроків для цього.
Врешті-решт вона сама знайшла йому наречену.
Її звали Елізабет. Вона була донькою Гарольда Веймутського, заможного лицаря та вірного прибічника Стефана. Мати сказала Вільямові, що якби він доклав трохи зусиль, то легко знайшов би собі кращу пару, — наприклад, доньку графа, — але якщо він не хоче сам про це подбати, то згодиться й Елізабет.
Вільям бачив її при дворі короля у Вінчестері, і мати помітила, що він не відводить від Елізабет очей. У неї були гарненьке обличчя, густі шатенові кучері, великий бюст і вузькі стегна — саме на Вільямів смак.
Елізабет було чотирнадцять років.
Коли Вільям витріщався на дівчинку, то уявляв, як зустрічає її темної ночі та ґвалтує десь на задвірках Вінчестеру, — про одруження він навіть не думав. Однак мати швидко дізналася, що її батько охоче на це піде, а Елізабет була слухняним дитям, тож зробить усе, що їй накажуть. Переконавши Вільяма в тому, що приниження, якого зазнала вся їхня родина від Алієни, йому не загрожує, мати організувала їм зустріч.