Вільям хвилювався. Востаннє він опинився в таких обставинах недосвідченим двадцятирічним юнаком, сином лицаря, який зіткнувся з пихатою юною аристократкою. Але тепер він був загартованим у битвах чоловіком тридцяти семи років і вже ціле десятиліття графом Ширингським. Хвилюватися через зустріч із чотирнадцятирічною дівчинкою було безглуздо.
Вона, втім, хвилювалася ще більше. А ще прагнула догодити йому й захоплено розповідала про свою домівку, друзів, коней і собак, родичів і приятелів. Він мовчки слухав і старався уявити її без одягу.
Єпископ Валер’ян обвінчав їх у каплиці в Ерлскаслі, після чого всі бенкетували аж до ночі. За традицією мало бути запрошено все вельможество графства, і Вільям зганьбився б, якби не влаштував пишну гостину. На подвір’ї замку засмажили трьох биків й десятки овець та свиней, а гості випили все пиво, сидр і вино із замкових льохів. Мати Вільяма головувала за столом, і її спотворене обличчя було осяяне виразом тріумфу. Єпископ Валер’ян вважав такі вульгарні гуляння дещо огидними й поїхав, щойно дядько нареченої став пускати дотепи про молодят.
Уночі наречена з нареченим усамітнилися у своїх покоях, залишивши гостей святкувати. Вільям відвідав чимало весіллів і розумів наміри деяких молодих гостей, тому поставив Волтера біля дверей — щоб ніхто йому не заважав.
Елізабет зняла туніку, роззулася й залишилася в самій полотняній сорочці.
— Я не знаю, що робити, — просто сказала вона. — Ти маєш мене навчити.
То було не так, як уявляв собі Вільям. Він наблизився до неї, взяв за підборіддя й поцілував її ніжні губи. Поцілунок чомусь зовсім не збудив його.
— Знімай сорочку й лягай, — кинув він.
Вона підкорилася. Вільям побачив, що вона доволі пухка. Її великі груди мали маленькі гострі пипки. А трикутник між її ногами був вкритий світло-шатеновим пушком. Вона слухняно підійшла до ліжка й лягла на спину.
Вільям скинув чоботи, сів поруч із нею та стиснув її груди. Її шкіра була дуже ніжною. Ця мила, запопадлива, усміхнена дівчинка ніяк не відповідала образу пристрасної жінки, яка стогнала б й звивалася б під ним — образу, від якого в нього пересихало в горлі, — і він почувся так, немов його ошукали.
Він сунув руку їй між стегон, і вона негайно розвела їх. Сунув у неї пальця. Вона ахнула від болю, але швидко сказала:
— Усе добре, роби, що хочеш.
На якусь недовгу мить Вільямові здалося, що він завжди робив усе неправильно. Раптом у нього перед очима з’явилася інша картина: вони лежать поруч, торкаючись, розмовляючи та поступово пізнаючи одне одного. Але коли вона ахнула від болю, хіть нарешті ворухнулась у ньому, тому він відкинув сумніви й сунув пальця ще грубіше. Він уважно дивився на її обличчя, поки вона мовчки терпіла біль.
Вільям заліз у ліжко та став на коліна в неї проміж ніг. Він іще не до кінця збудився, тому потер член, але то мало йому допомогло. Він був певен, що то її дурна усмішка позабавляє його сили. Тож грубо сунув у неї вже два пальці, й вона скрикнула від болю. Йому стало краще. Але тупа сука знову всміхнулася. Він зрозумів, що має стерти цю усмішку з її обличчя. Він дав їй болючого ляпаса. Вона скрикнула, з розбитої губи побігла кров. Так було ще краще.
Він знову вдарив її.
Вона розплакалася.
І після того все стало, як мало бути.
Трійця припадала на наступну неділю: в цей день у соборі мусило зібратися багато народу. Службу мав вести єпископ Валер’ян. Очікувалося, що людей буде більше, ніж зазвичай, адже всім кортіло подивитися на нові трансепти, завершені нещодавно. Подейкували, що вони неймовірні. Під час служби Вільям мав явити свою дружину всьому простолюду графства. Він не був у Кінгзбриджі, відколи там збудували мур, але Філіп не міг заборонити йому йти до церкви.
За два дні до Трійці померла Вільямова мати.
Їй було близько шістдесяти років. Усе сталося дуже несподівано. У п’ятницю після вечері вона відчула задишку й рано пішла спати. Незадовго до світанку її покоївка розбудила Вільяма та сказала, що матері зле. Він підвівся з ліжка й побіг до неї в кімнату, розтираючи обличчя. Побачив, як вона зі свистом втягує повітря, неспроможна говорити, з виразом жаху в очах.
Вільяма налякали моторошні звуки її дихання та витріщені очі. Вона дивилася на нього так, немов очікувала, що він щось зробить. А Вільям так перестрашився, що захотів вибігти з кімнати й рушив до дверей, але там стояла покоївка, і він засоромився свого страху. Він змусив себе знову глянути на матір. Йому здавалося, що її обличчя безперервно змінює форму в непевному світлі єдиної свічки. Її хрипке уривчасте дихання ставало дедалі гучнішим, аж поки ніби заповнило його голову. Вільям не розумів, як вона не розбудила весь замок. Він приклав руки до вух, щоб заглушити ці звуки, але однаково чув їх. Це нагадало йому, як мати кричала на нього, коли він був малий: її безумні, гнівні тиради, з якими вона накидалася на нього; її зле обличчя, з виряченими очима, широко розтуленим ротом і скуйовдженим волоссям. Переконання, що вона чогось вимагає від нього, росло, а він ніби зменшувався, аж доки знову почувався малою дитиною, і його охопив сліпий жах, якого він не відчував з дитинства, — жах від усвідомлення того, що єдина людина на світі, яку він любить, — біснувате чудовисько. Так було завжди: вона наказувала йому підійти до неї чи піти геть, сісти на поні чи спішитися, і варто йому було хоч трохи забаритися, як вона починала кричати. І тоді він так лякався, що вже не міг зрозуміти, що вона йому наказує, і впадав в істеричний ступор, коли вона кричала дедалі гучніше, а він сліпнув, глухнув і німів зі страху.