Вони в’їхали на подвір’я пріорату й спішилися біля стайні. Вільям залишив коня на Волтера, а сам став роздивлятися собор. Вівтар — верхня частина хрестоподібної споруди — був у глибині подвір’я, прихований від очей. Західну, нижню, частину ще не добудували, але її вже розмітили жердинами й мотузками та майже завершили фундамент. А ось поперечина хреста — північний і південний трансепти із середохрестям посередині — постали перед ним у всій красі. Вікна справді були такі великі, якими здавалися звіддалік. Вільям ніколи в житті не бачив такої будівлі.
— Це неймовірно, — сказала Елізабет, порушивши свою покірну мовчанку.
Вільям пошкодував, що не залишив її вдома.
У побожному захопленні він повільно пройшов навою, між рядів жердин і мотузок. Елізабет йшла слідом за ним. Перший прогін нави був уже частково завершений і, здавалося, тримав велику стрілчасту арку, що утворювала західний вхід у середохрестя. Вільям пройшов під цією дивовижною аркою та опинився в залюдненому середохресті.
Нова будівля здавалася нереальною: надто висока, надто вузька, надто витончена, надто крихка, щоб встояти. Можна було подумати, що в ній немає стін, а дах тримає лише ряд витких колон, що виразно тягнулись угору. Як і всі навколо, Вільям витягнув шию, щоб подивитись угору, і побачив, як колони розгалужуються, щоб зійтися знов на вершині вигнутого склепіння, немов гілки старих в’язів у лісі.
Почалася служба. Вівтар розташували в ближньому краї східної частини. За ним стояли монахи — так, щоб залишити середохрестя й обидва трансепти вільними для пастви, — але натовп усе одно перетікав у недобудовану наву. Вільям протиснувся вперед, як і належало графу, і став біля вівтаря поруч з іншими вельможами, які кивали йому та перешіптувалися між собою.
Пофарбована дерев’яна стеля старого вівтаря незграбно сусідила з високою східною аркою середохрестя, і було зрозуміло, що будівник має намір зрештою знести вівтар і перебудувати його так, щоб він відповідав новій архітектурі.
За мить після того, як Вільямові спало це на думку, він побачив того самого будівника — Джека Джексона. То був вродливий чортяка з гривою рудого волосся, вбраний, наче дворянин, у темно-червону туніку з вишитим подолом і коміром. Вигляд у нього був досить самовдоволений, що й не дивно, зважаючи на те, як швидко йому вдалося звести трансепти й приголомшити всіх їхньою конструкцією. Він тримав за руку хлопчика років дев’яти, як дві краплі води схожого на нього. Вільям здогадався, що це, мабуть, дитина Алієни, і відчув гострий напад заздрощів. Іще за мить він побачив і саму Аліену. Вона стояла трохи позаду й осторонь Джека з ледь помітною усмішкою гордості на обличчі. У Вільяма аж серце підстрибнуло: вона залишалася такою самою чарівною, як і раніше. Елізабет була жалюгідною заміною, блідою подобою справжньої, повнокровної Алієни. На руках Алієна тримала дівчинку приблизно семи років, і Вільям згадав, що в них із Джеком народилась і друга дитина, хоча вони й не побралися.
Вільям уважніше придивився до Алієни. Зрештою, вона була вже не така чарівна, як раніше: навколо очей залягли зморшки, а за гордовитою усмішкою вгадувався сум. Минуло стільки років, а вона й досі не могла вийти за Джека, із задоволенням подумав Вільям: єпископ Валер’ян дотримав слова й постійно відмовляв у розірванні шлюбу. Ця думка дещо втішила Вільяма.
Валер’ян, який саме стояв перед вівтарем, здійняв над головою гостію, щоб її побачили всі віряни. Сотні людей опустилися на коліна. Тієї миті хліб став тілом Христовим, і це перетворення завжди викликало у Вільяма побожний страх, хоча він і не розумів, що саме відбувається.
Якийсь час він намагався зосередитися на службі й дивився на загадкові дії священників, слухав незрозумілі латинські фрази та бурмотів уривки відповідей, які пам’ятав. Приголомшення, в якому він перебував відучора, не зникало, а чарівний новий собор, де сонячне світло танцювало на неймовірних колонах, лише підсилював відчуття, ніби все це відбувається уві сні.
Меса наближалася до завершення. Єпископ Валер’ян звернувся до пастви:
— А тепер помолимося за душу графині Регани Гамлейської, матері графа Вільяма Ширингського, яка померла в ніч на п’ятницю.
Серед людей пронісся гомін, а Вільям із жахом витріщився на Валер’яна. Він нарешті зрозумів, що мати намагалася сказати перед смертю. Вона просила покликати священника, але Вільям не послав по нього. Він дивився, як мати слабшала, як заплющувались її очі, як зупинялося її дихання — і допустив, щоб вона померла без відпущення гріхів. Як він міг так вчинити? Аж від п’ятниці її душа була в пеклі, де страждала від мук, які вона стільки разів яскраво йому описувала, і ніхто не помолився за неї, щоб полегшити ті страждання! На його серце ліг важкий тягар провини, і воно, здавалося, сповільнилося так, що він уже думав, ніби зараз помре. Як він міг відпустити свою матір у те страшне місце, коли душа її була спотворена гріхами не менше, ніж обличчя фурункулами, тоді як вона прагнула вічного спокою на небесах?