— Що мені робити? — спитав він уголос, і ті, хто стояв навколо, здивовано подивилися на нього.
Коли молитва завершилася й монахи вишикувались у процесію, Вільям залишився на колінах перед вівтарем. Решта вірян пішла надвір, не звертаючи на нього уваги. Залишився тільки Волтер, який став неподалік, дивився на нього й чекав. Вільям старанно молився, тримаючи в уяві образ матері, коли промовляв «Отче наш» та обривки інших молитов, які міг згадати. Потім згадав, що це не все, чим можна зарадити. Він міг поставити свічки, заплатити монахам і священникам, щоб ті служили меси на її честь, або навіть збудувати каплицю в ім’я спасіння її душі. Але все це здавалося недостатнім. Йому ввижалося, що вона дивиться на нього, хитає головою, ображена й розчарована, і каже: «Як довго ти дозволиш своїй матері страждати?»
Хтось поклав руку йому на плече, і він підвів голову. Перед ним стояв єпископ Валер’ян, вбраний у розкішну червону казулу, в якій вів службу. Його чорні очі глибоко зазирнули у Вільямові. Жодна таємниця не могла сховатися від того проникливого погляду.
— Чому ти плачеш? — спитав Валер’ян.
Вільям зрозумів, що його обличчя мокре від сліз, і сказав:
— Де вона?
— Вона буде очищена вогнем.
— Їй боляче?
— Страшенно боляче. Але можна зробити так, щоб душі наших близьких швидше пройшли через те жахливе місце.
— Я зроблю що завгодно! — схлипнув Вільям. — Тільки скажи!
Валер’янові очі заблищали від жадоби.
— Збудуй церкву, — сказав він. — Точно таку, як оця. Тільки в Ширингу.
Коли Алієна їхала через землі, що належали батькові за його бутності графом, її охоплювала холодна лють. Засипані канави, поламані паркани, порожні напівзруйновані хліви гнівили її, зарослі бур’янами лани засмучували, а спустілі селища розбивали серце. Усе це спричинили не самі лише неврожаї. Графство було здатне прогодувати людей навіть у такий поганий рік, якби ним вправно керували. Але Вільям Гамлейський гадки не мав, як слід опікуватися своїми володіннями. Він вважав графство власною скарбницею, а не джерелом харчів для тисяч людей. Коли його вілани не мали їжі, вони голодували. Коли його орендарі не мали чим платити ренту, він виганяв їх. Відколи Вільям став графом, посівні площі зменшилися, тому що землі деяких виселених орендарів повернулися до свого первісного стану, а йому бракувало розуму доперти, що це не в його інтересах.
Найгірше, що Алієна почувалася почасти відповідальною за це. То були маєтки її батька, а їм з Річардом не вдалося їх повернути. Коли Вільям став графом, а Алієна втратила всі свої гроші, вони здалися. Проте ця поразка досі гризла її, і вона не забула обітницю, яку дала батькові.
Дорогою з Вінчестеру в Ширинг, з возом пряжі й дужим візником, підперезаним мечем, вона згадала, як їхала цим шляхом разом із батьком. Він постійно стежив за тим, щоб площа орної землі збільшувалася: для цього вирубали ліс, осушували заболочені ділянки або скопували косогори. У неврожайні роки він дбав про те, щоб зберегти достатньо зерна для недалекоглядних господарів і для тих, хто голодував. Він ніколи не змушував орендарів продавати худобу або плуги, щоб заплатити ренту, адже знав, що в такому разі ті не зможуть господарювати наступного року. Він добре ставився до землі й стежив за її родючістю — так само, як гарний фермер дбає про дійну корову.
Від згадки про минулі дні, коли поруч був розумний, гордий, дужий батько, у неї немов відкривалася рана, і біль утрати знов мучив Алієну. Її життя почало руйнуватися після того, як батька забрали в неї. Усе, що вона робила відтоді, тепер здавалося нікчемним: життя в замку з Метью у світі мрій, подорож до Вінчестеру в марних сподіваннях зустрітися з королем і навіть спроби підтримати Річарда під час його участі в громадянській війні. Вона здобула те, що інші вважали б успіхом: їй вдалося стати заможною купчинею. Однак це принесло Алієні хіба що подобу щастя. Вона навчилася заробляти собі на життя й домоглася поваги в суспільстві, досягла надійності й стабільності, але в душі все одно залишалася стражденною та розгубленою — аж доки в її житті з’явився Джек.