Неможливість одружитися з Джеком затьмарювала все. Вона зненавиділа пріора Філіпа, якого колись вважала своїм рятівником і наставником. Упродовж кількох років вони жодного разу не розмовляли з ним, як раніше, — приязно й радісно. Він, звісно, не був винний у тому, що церква досі не дала згоди на розірвання її шлюбу, але саме він наполягав, щоб вони з Джеком жили окремо, і Алієна затаїла на нього образу.
Вона любила своїх дітей, але хвилювалася за них, адже вони росли в дивних умовах і їхній батько мусив іти від них на ніч. Наразі це ніяк на них не впливало: Томмі ріс дужим гарним хлопчиком, любив ігри в м’яча й солдатиків та перегони. Саллі була милою задумливою дівчинкою, яка розповідала історії своїм лялькам і любила дивитися, як Джек працює на підлозі для креслення. Їхні потреби та їхня дитяча любов були єдиним цілком нормальним елементом в химерному житті Алієни.
Не рахуючи, звісно, роботи. Більшу частину свого дорослого життя вона чимось торгувала. Тепер Алієна зорганізувала десятки чоловіків і жінок у різних селищах прясти й ткати для неї. Кілька років тому на неї працювали сотні людей, але вона відчула наслідки голоду так само, як і всі інші, тому не було сенсу виробляти більше тканини, ніж вона могла продати. Навіть якби вона була одружена з Джеком, однаково хотіла б мати можливість працювати сама.
Пріор Філіп казав, що рано чи пізно її шлюб буде розірваний, але вони з Джеком жили так уже сім років — їли та виховували дітей разом, а спали окремо.
Нещастя Джека завдавало їй ще сильнішого болю, ніж власне. Алієна обожнювала його. Ніхто не знав, як сильно вона його кохає, окрім, можливо, його матері Елени, від якої важко було щось приховати. Алієна кохала Джека за те, що він повернув її до життя. Вона була наче гусениця в коконі, а він витягнув її звідти й перетворив на метелика. Вона могла б прожити все життя глухою до втіх і болю кохання, якби він не з’явився на її таємній галявині, не поділився з нею своїми віршованими історіями, не поцілував її ніжно й не пробудив почуття, що ховалось у неї в серці. Попри свою юність, він мав неабияке терпіння. Вона завжди кохатиме його за це.
Поки Алієна їхала лісом, вона гадала, чи не зустріне часом Джекову матір. Вони іноді зустрічали Елену на ярмарку в якомусь із міст, а раз на рік вона в сутінках приходила в Кінгзбридж, щоб переночувати разом з онуками. Алієна відчувала симпатію до цієї жінки: вони обидві були дивні й не підходили під мірку. Хай там як, вона проїхала весь ліс і не зустріла Елени.
Дорогою через фермерські землі Алієна роздивлялася врожаї, що вистигали на ланах. На її думку, вродило нівроку. Літо було непогожим, холодним і дощовитим, але обійшлося без повеней чи хвороб рослин, що нищило врожаї в минулі три роки. Алієна відчувала вдячність. Тисячі людей існували на межі голоду, і ще одна тяжка зима просто вбила б їх.
Алієна зупинилася напувати волів біля ставка в селищі Монксфілд, що належало до графських володінь. Воно було доволі велике, з найродючішими землями в графстві, і мало кам’яну церкву та власного священника. Однак цього року засіяли лише половину полів, і вони були вкриті золотою пшеницею, а решта — бур’яном.
До ставка під’їхали два вершники. Алієна потайки розглядала їх. Іноді мало сенс подорожувати разом з іншими, щоб захищати одне одного, але для жінки це могло бути й ризиковано. Візник виконував усі її накази, коли вони були сам на сам, але в чоловічому товаристві він не був би таким слухняним.
Однак, однією з подорожніх, що зупинилися біля ставка, була жінка. Алієна придивилася до неї та побачила, що то зовсім юна дівчина. Вона впізнала її. Алієна бачила її в Кінгзбриджі на Трійцю. То була графиня Елізабет, дружина Вільяма Гамлейського.
У неї був нещасний і заляканий вигляд. Графиню супроводжував похмурий воїн — очевидно, її охоронець.
«Така доля могла чекати й мене, якби я пішла заміж за Вільяма, — подумала Алієна. — На щастя, я зуміла дати йому відсіч».
Воїн церемонно вклонився візникові та не звернув жодної уваги на Алієну. Вона вирішила не пропонувати їхати разом.
Поки вони перепочивали, небо раптом затьмарилось і дмухнув сильний вітер.
— Гроза буде, — коротко зауважив її візник.
Алієна з тривогою подивилася на небо. Вона не боялася промокнути, але негода стримала б їх, і вночі вони могли залишитися просто неба. Упало кілька крапель дощу. Вона неохоче подумала, що їм доведеться шукати собі притулок.
Юна графиня сказала охоронцеві: