— Нам краще залишитися тут.
— Не вийде, — грубо відповів той. — Наказ господаря.
Алієна розлютилася, коли почула, яким тоном він розмовляє.
— Не будь дурнем! — сказала вона. — Ти маєш дбати про свою господиню!
Охоронець здивовано глянув на неї.
— А тобі що? — так само грубо буркнув він.
— Скоро почнеться злива, недоумку, — відповіла Алієна, стараючись, щоб її голос звучав якомога більш аристократично. — Леді не може подорожувати в таку погоду. Хазяїн відшмагає тебе за твою тупість.
Алієна розвернулася до графині Елізабет. Дівчина з надією дивилася на неї, вочевидь рада, що хтось спробував захистити її перед нахабним охоронцем. Тим часом задощило сильніше. Алієна раптом наважилася.
— Ходімо зі мною, — сказала вона Елізабет.
Охоронець не встиг і слова вимовити, як Алієна взяла графиню за руку та повела за собою. Елізабет з готовністю пішла за нею, усміхаючись як дитина, яку відпустили зі школи. Алієна побоювалася, що охоронець завадить їй піти, але тієї ж миті небо розітнула блискавка й почалася злива. Алієна потягнула Елізабет за собою, і вони помчали через цвинтар до дерев’яної хатини, що стояла поруч із церквою.
Двері були відчинені. Вони забігли всередину. Алієна подумала, що будинок належить священникові, й не помилилася. Щойно вони увійшли, як зі стільця підвівся сердитий чоловік у чорній сутані, з маленьким хрестиком на ланцюжку, що висів у нього на шиї. Алієна знала, що більшість парафіяльних священників не вирізняються гостинністю, особливо за цих часів. Очікуючи опору, вона твердо сказала:
— Ми шукаємо притулку.
— Прошу, — процідив крізь зуби священник.
У хатині було дві кімнати, а до стіни тулилася повітка для худоби — не дуже чиста, хоча тварин там уже не тримали. На столі стояло барильце вина. Коли вони сіли, їх обгавкав крихітний песик.
Елізабет стиснула руку Алієни.
— Я вам дуже вдячна, — сказала вона зі сльозами на очах. — Ранульф змусив би їхати далі — він ніколи мене не слухається.
— Пусте, — відповіла Алієна. — Усі ці дужі, здоровезні чоловіки насправді боягузи.
Вона уважно подивилася на Елізабет і зі страхом усвідомила, що бідолашна дівчина схожа на неї. Бути Вільямовою дружиною — жахливо саме собою, але стати для нього запасним варіантом — то, мабуть, справжнє пекло.
— Я — Елізабет Ширингська, — назвалася Елізабет. — А ви хто?
— Мене звуть Алієною. Я з Кінгзбриджу.
Алієна затамувала подих в очікуванні, що Елізабет згадає її ім’я та зрозуміє, що зустрілася із жінкою, яка відмовила Вільямові Гамлейському. Але Елізабет була надто юна, щоб пам’ятати той скандал, і просто сказала:
— Яке у вас незвичне ім’я.
Із задньої кімнати вийшла неохайна жінка з некрасивим обличчям і товстими голими руками. Вона неохоче запропонувала їм випити по кухлю вина. Алієна здогадалася, що це дружина пароха. Він, напевне, звав її домогосподаркою, оскільки священнослужителям не можна було одружуватися. Це був вічний клопіт для церкви. Змушувати священника прогнати жінку було жорстоко й соромно. І хоча більшість сказала б, що священники мають бути непорочними, насправді люди ставилися до цього поблажливо, бо нерідко знали ту жінку особисто. Тож церква дивилася на такі зв’язки крізь пальці. «Будь вдячна, жінко, — подумала Алієна, — ти принаймні живеш разом зі своїм чоловіком».
Увійшли воїн і візник, їхнє волосся було геть мокре. Охоронець Ранульф став перед Елізабет і заявив:
— Ми не можемо зупинитися тут.
На подив Алієни, Елізабет негайно підкорилася.
— Добре, — мовила вона й підвелася.
— Сядьте, — сказала Алієна та потягнула її назад.
Вона підвелася й покрутила пальцем охоронцеві перед обличчям.
— Ще одне слово — і я покличу селян захищати графиню Ширингську. Вони, схоже, краще за тебе знають, як треба дбати про свою господиню.
Вона побачила, що Ранульф вагається. Якби дійшло до протистояння, він зміг би впоратися і з Елізабет та Алієною, і з візником, і зі священником. Але якщо втрутяться селяни, йому буде скрутно.
Нарешті він сказав:
— Може, графиня сама хоче їхати далі.
Він агресивно подивився на Елізабет.
Дівчина злякалася.
— Ваша милосте, Ранульф прагне дізнатися вашу волю, — озвалася Алієна. Елізабет подивилася на неї. — Скажіть йому, чого насправді хочете, — спробувала підбадьорити її Алієна. — Виконувати вашу волю — його обов’язок.
Тон Алієни додав дівчині сміливості. Вона вдихнула та мовила:
— Ми відпочинемо тут. Подбай про коней, Ранульфе.