Той неохоче крякнув і пішов.
Елізабет дивилася йому вслід, не вірячи власним очам.
— Зараз лине, як корова сцить, — зауважив візник.
Священник насупився з такої вульгарності.
— А я певен, що буде звичайний дощик, — відповів він уїдливим голосом.
Алієна не змогла стримати сміху, і Елізабет разом з нею. Алієні здалося, що дівчина нечасто сміється.
Шелест крапель перетворився на гучний стукіт. Алієна визирнула у відчинені двері. Церква стояла лише за кілька ярдів, але її вже не було видно за стіною дощу. Невдовзі він мав перерости у справжній потоп.
— Ти поставив віз під стріху? — спитала Алієна візника.
— І коней також, — кивнув той.
— Добре. Не хотілося б, щоб дощ зваляв мені пряжу.
Повернувся Ранульф, до нитки мокрий.
Спалахнула блискавка, а за нею пролунав розкотистий гуркіт грому.
— Врожаям це точно не на користь, — стурбовано сказав священник.
«Він має рацію, — подумала Алієна. — Насправді зараз не завадили б тижнів зо три сонячної погоди».
Знову спалахнула блискавка, грім прогуркотів іще сильніше й довше, і хата затряслася від вітру. Алієні на голову крапнула холодна вода. Вона підвела погляд і побачила, що очеретяна стріха протікає. Пересіла в інше місце. Дощові краплі залітали й у двері, але ніхто не хотів їх зачиняти: Алієна дивилася, як вирує негода, а інші, схоже, також хотіли бачити, що відбувається надворі.
Вона подивилася на Елізабет. Дівчина зблідла. Алієна взяла її за руку. Та тремтіла, хоча було не холодно. Алієна обійняла її.
— Мені страшно, — прошепотіла Елізабет.
— Це всього лише буря, — сказала їй Алієна.
Надворі стало зовсім темно. Алієна була подумала, що наближається час вечері, а потім згадала, що ще не обідала: був лише полудень. Вона підвелася й підійшла до дверей. Небо набуло свинцево-сірого кольору. Алієна вперше бачила, щоб улітку була така дивна погода. Вітер завивав несамовито, а спалахи блискавки освітлювали то ковдру, то вирваний з корінням кущ, то дерев’яну миску, то порожнє барильце, що він носив по землі.
Насупившись, Алієна повернулась усередину. Вона починала хвилюватися. Хатина знову задвигтіла. Жердина, що тримала коник даху, трусилася. Алієна подумала, що цей будинок, мабуть, міцніший за інші хати в селищі: якщо його так трусить, то інші можуть легко завалитися. Вона подивилася на священника.
— Якщо погода не покращиться, треба буде зібрати селян і всім укритися в церкві, — сказала вона.
— Я цього не робитиму, — відповів священник із коротким смішком.
Алієна недовірливо подивилася на нього.
— Це ж ваша паства. Ви їхній пастир.
Священник відповів їй нахабним поглядом.
— Я відповідаю перед єпископом Кінгзбриджським, а не перед тобою, тому не збираюся клеїти дурня за твоєю забаганкою.
— То хоча б сховайте орний запряг, — сказала Алієна.
Найціннішим майном таких селищ була вісімка волів, які тягали плуг. Без цих тварин селяни не могли обробляти землю. Жоден землероб не міг дозволити собі власний орний запряг — то було громадське майно. Священник мав би цінувати цих волів, адже його достаток також залежав від них.
— Ми не маємо орного запрягу, — відповів священник.
Алієна здивувалася.
— Як це?
— Чотирьох ми продали, щоб заплатити ренту, а інші взимку пішли на м’ясо.
«Тепер ясно, чому в селищі засіяна лише половина полів, — подумала Алієна. — Вони змогли обробити лише пухкі ґрунти, які можна орати кіньми або самим тягнучи плуг». Алієна розізлилася. З боку Вільяма було недалекоглядно й жорстоко позбавляти селян орного запрягу, адже тепер їм буде складно платити ренту впродовж багатьох років, навіть якщо погода буде сприятливою. Їй закортіло вчепитися Вільямові в горло та задушити.
Хату знову струсив потужний порив вітру. Край стріхи зсунувся й підійнявся на кілька дюймів, відірвавшись від стіни, і через прогалину Алієна побачила чорне небо та зиґзаґи блискавок. Вона підхопилася на ноги, але вітер раптом ущухнув, і очеретяна стріха упала назад на підпірки. Ставало дедалі небезпечніше. Алієна щосили закричала священникові, стараючись перекрити шум бурі:
— Хоча б відчиніть двері церкви!
Він неохоче підкорився: дістав ключ зі скрині, надів плащ, вийшов надвір і зникнув у дощі. Алієна кинулася організовувати інших.
— Візнику, жени мій віз і волів у церкву. Ранульфе, забери ваших коней. Елізабет, ходімо зі мною.
Вони закутались у свої накидки та вийшли. Іти прямо було тяжко через сильний вітер, і вони трималися за руки задля стійкості. Так вони продиралися через цвинтар. Разом із дощем почав сипати град, і великі крижані кульки відскакували від надгробків. На цвинтарі Алієна побачила яблуню: її гілки були голі, наче взимку — вітер позривав листя й плоди. «Восени в графстві буде мало яблук», — подумала Алієна.