Вони дісталися церкви й увійшли всередину. Там було так тихо, що тиша здавалася заглушливою. Вітер завивав, дощ барабанив по даху, кожні кілька секунд гуркотів грім, але всі ці звуки здавалися далекими. У церкві вже було кілька селян у наскрізь промоклих накидках. З ними був їхній скарб: курчата в мішках, свині зі зв’язаними ногами й корови на мотузках. Усередині було темно, тільки спалахи блискавки час від часу освітлювали приміщення. За кілька хвилин візник завів усередину віз Алієни, за ним увійшов Ранульф з кіньми.
— Залишмо тварин у західній частині, а люди хай ідуть у східну — не будемо перетворювати церкву на стайню, — сказала Алієна священникові.
Схоже, ніхто вже не заперечував авторитет Алієни, і він лише кивнув. Вони пішли церквою — священник розмовляв із чоловіками, а Алієна — із жінками. Поступово люди відокремилися від худоби. Жінки відвели дітей до вівтаря, а чоловіки прив’язали тварин до колон у наві. Перелякані коні вирячували очі й ставали дибки. Корови повлягалися. Селяни зібралися родинами й дістали харчі та питво. Вони підготувалися до тривалого перебування тут.
Буря вирувала так сильно, аж Алієна подумала була, що вона скоро вщухне, але та, навпаки, дедалі сильнішала. Алієна підійшла до вікна. Замість шибки воно було затягнуте тонким напівпрозорим полотном, яке вітер порвав на клапті. Вона стала навшпиньки, щоб визирнути надвір, але побачила тільки стіну дощу.
Вітер сильнішав, він завивав навколо стін церкви, і Алієна задумалася, чи буде тут безпечно й надалі. Вона обійшла приміщення, роздивляючись будівлю. Алієна була з Джеком уже доволі часу, щоб відрізнити гарну кам’яну кладку від поганої, і з полегшенням відзначила, що церква збудована ретельно й уміло. У стінах не було тріщин, а самі вони складалися з масивних кам’яних брил, а не уламків, тому церква здавалася міцною, наче гора.
Домогосподарка священника запалила свічку, і Алієна зрозуміла, що настає ніч. Утім, надворі було так темно, що день мало відрізнявся від ночі. Діти втомилися гасати навою, закутались у накидки й потроху засинали. Курчата поховали голови під крила. Елізабет з Алієною сиділи поруч на підлозі, прихилившись до стіни.
Алієну дуже цікавила ця бідолашна дівчина, що прийняла роль Вільямової дружини — роль, від якої Алієна відмовилася сімнадцять років тому. Неспроможна стримати свою цікавість, вона сказала:
— Я знала Вільяма, коли була ще зовсім юна. Який він тепер?
— Я його ненавиджу, — запально промовила Елізабет.
Алієна дуже їй співчувала.
— Звідки ви знаєте його? — спитала Елізабет.
Алієна зрозуміла, що немає сенсу щось приховувати.
— По правді, приблизно у вашому віці я сама мала одружитися з ним.
— О ні! Як сталося, що ви не пішли за нього?
— Я відмовилася, а батько мене не силував. Але здійнявся страшенний галас… І чимало крові пролилося. Однак усе це в минулому.
— Відмовили йому! — Елізабет була в захваті. — Ви така хоробра. Хотіла б я бути схожою на вас. — Раптом вона знову понурилася. — Але я не можу заперечити навіть слугам.
— Зможете, — відповіла Алієна.
— А як? Вони просто не звертають на мене уваги, бо мені лише чотирнадцять.
Алієна ретельно обміркувала її запитання. Воно було непростим, і потребувало непростої відповіді.
— По-перше, ви маєте привчитися озвучувати бажання свого чоловіка. Уранці питайте його, що він хоче їсти, кого хоче бачити, на якому коні хоче їхати, — про все, що спаде на думку, — а потім ідіть до кухаря, управителя, конюшого та переказуйте їм накази графа. Чоловік буде вам вдячний і сердитиметься на тих, хто вас ослухається, і невдовзі всі звикнуть робити те, що ви кажете. Звертайте увагу, хто вам охоче допомагає, а хто — ні. Заохочуйте тих, що слухаються, загадуйте роботу, яка їм подобається, а неслухняних змушуйте виконувати брудну. Тоді челядь зрозуміє, що їй краще підкоритися графині. І слуги любитимуть вас більше за Вільяма, якого й без того тяжко полюбити. Врешті-решт, ви здобудете авторитет незалежно від чоловіка. Більшості графинь це вдається.
— На словах це так легко, — сумно зауважила Елізабет.
— Ні, це не легко, але якщо мати терпіння й не відступати, то все можливо.
— Я думаю, що зможу, — рішуче сказала дівчина. — Гадаю, мені вдасться.
Нарешті вони задрімали. Завивання вітру періодично будили Алієну. Вона дивилася навколо й бачила, що з більшістю дорослих відбувається те саме: вони сиділи, куняли, а потім раптово пробуджувалися.