Джек не міг бути певним у тому, знаючи, в якому настрої зараз Філіп. Він уже хотів відповісти ствердно, щоб за потреби розрахуватися власними грошима, але зрозумів, що його заощаджень може не вистачити на оплату тижня роботи для всіх працівників, тому сказав тільки:
— Я щосили намагатимуся його переконати й думаю, що він погодиться.
— Мені цього недостатньо, — сказав Ден.
— І мені, — примовив П’єр.
— Нема гарантій — нема роботи, — закінчив Ден.
Джек із жахом усвідомив, що всі з ними згодні.
Він зрозумів, що коли буде й далі сперечатися, то втратить усі залишки свого авторитету.
— Ложа має діяти спільно, — сказав він, цитуючи часто вживану серед мулярів фразу. — Ми всі підтримуємо припинення робіт?
Почувся схвальний галас.
— Ну нехай, — похмуро пробурмотів Джек. — Я перекажу це пріорові.
Єпископ Валер’ян в’їхав у Ширинг із цілою армією супровідників. Граф Вільям чекав на нього на паперті церкви на ринковому майдані й насупився: він очікував скромної зустрічі, а не урочистого візиту. Що задумав хитрий єпископ цього разу?
Разом із Валер’яном приїхав незнайомець на гнідому мерині. Він був високий і сухорлявий, з важкими чорними бровами й довгим кривим носом, а на обличчі застигнув неминущий презирливий вираз. Він їхав поруч із Валер’яном, наче рівня, але не був убраний як єпископ.
Коли вони спішилися, Валер’ян представив незнайомця.
— Графе Вільяме, це Пітер Вейргемський, архідиякон, що служить в архієпископа Кентерберійського.
«Хоч би пояснив, що цей Пітер тут робить, — подумав Вільям. — Валер’ян точно щось замислив».
Архідиякон вклонився та сказав:
— Ваш єпископ розповів мені про вашу щедрість до церкви Господньої, лорде Вільяме.
Не встигнув Вільям відповісти, як Валер’ян вказав на парафіяльну церкву.
— Цю будівлю треба знести, щоб звільнити місце для нового собору, архідияконе, — почав він.
— Ви вже призначили старшого майстра? — спитав Пітер.
Вільяма збентежило, що архідиякон із Кентербері так цікавиться парафіяльною церквою в Ширингу, але він подумав, що то з міркувань ввічливості.
— Ні, я ще не знайшов майстра, — відповів Валер’ян. — Чимало будівників зараз шукають роботу, але нікого з Парижу. Таке враження, що весь світ зібрався будувати церкви, як у Сен-Дені, — попит на мулярів, які знають тамтешні техніки, дуже великий.
— Так, це важливо, — зауважив Пітер.
— Будівник, здатний допомогти, чекає на зустріч із нами.
Вільям знову відчув спантеличення. Чому Пітер вважає, що будувати у стилі Сен-Дені так важливо?
— Нова церква, звісно, буде значно більшою. Вона буде видаватися аж сюди, на майдан.
Вільямові не сподобалося, що Валер’ян поводиться так, ніби це його власність. Він вирішив втрутитися.
— Церква не повинна забирати місце в ринкового майдану.
Валер’ян роздратовано подивився на нього, немов Вільям заговорив поза чергою.
— Чому ні? — спитав він.
— У базарний день кожен дюйм на майдані приносить гроші.
Валер’ян хотів заперечити, але Пітер з усмішкою сказав:
— Не варто перекривати струмок срібла!
— Саме так, — підкреслив Вільям.
Він платив за цю церкву. На щастя, четвертий рік неврожаїв не вплинув на його доходи. Селяни платили ренту натурою, і більшість із них віддавали йому останній мішок зерна та кошик гусаків, тоді як самі харчувалися жолудевою юшкою. Але той мішок зерна коштував удесятеро більше, ніж п’ять років тому, і це компенсувало Вільямові збитки, завдані орендарями, які були не в змозі сплатити ренту, і віланами, що померли з голоду. Коштів на зведення нової будівлі йому вистачало.
Вони обійшли церкву ззаду. Там розташувалися мешкання, що приносили найменший дохід.
— Можна зруйнувати тут усі будинки та забудувати цю ділянку, — сказав Вільям.
— Більшість із них — житло священнослужителів, — заперечив Валер’ян.
— Ми знайдемо їм інше житло.
Валер’ян був незадоволений, але промовчав.
Коли вони перейшли до північної стіни церкви, їм уклонився широкоплечий чоловік років тридцяти. Дивлячись на його вбрання, Вільям зрозумів, що це майстер. Архідиякон Болдвін із почту Валер’яна сказав:
— Це той чоловік, про якого я розповідав вам, мілорде єпископе. Його звуть Альфред Кінгзбриджський.
На перший погляд, цей чоловік не справляв особливого враження: він скидався на бика — великого, дужого й дурного. Але придивившись, Вільям побачив на його обличчі якийсь лукавий вираз, що робив його схожим на лиса або хитрого пса.