Вони обоє завмерли. Їхня галявина була віддалена від дороги й захована в хащах: ніхто й ніколи не заважав їм, хіба що необачний олень чи нахабна лисиця. Вони затамували подих і прислухалися. Голос знову залунав, а за ним — іще один. Вони почули шарудіння в підліску — немов багато людей продиралися лісом.
Джек намацав свої чоботи, що лежали неподалік. Він тихенько підійшов до струмка, набрав води в чобіт і вилив її на багаття. Полум’я із шипінням згаснуло, і над золою здійнявся дим. Джек безшумно слизнув у підлісок, пригнувся та зник з очей.
Алієна швидко одяглася й загорнулась у плащ.
Джек повернувся так само тихо, як і пішов.
— Розбійники, — сказав він.
— Скільки? — прошепотіла вона.
— Багато. Я не міг усіх побачити.
— Куди прямують?
— У Кінгзбридж. — Він здійняв руку. — Послухай.
Алієна задерла голову. Вдалині лунали дзвони Кінгзбриджського пріорату — швидко й невпинно, попереджаючи про небезпеку. Її серце завмерло.
— О, Джеку, — діти!
— Ми випередимо розбійників, якщо підемо через Мулисте Днище й перетнемо річку вбрід біля каштанового лісу.
— Тоді ходімо, мерщій!
Джек взяв її за руку, затримав і прислухався. У лісі він міг чути те, до чого вона була глухою, — завдяки тому, що виріс у хащах. Вона чекала. Нарешті він сказав:
— Здається, вони пройшли.
Джек з Алієною покинули галявину й за кілька хвилин вийшли на дорогу. Нікого не було видно. Перетнули дорогу й заглибились у ліс, де опинилися на ледь помітній стежині. Алієна залишила Томмі та Саллі з Мартою грати в «Танець на дев’ятьох» біля веселого вогнища. Вона не могла точно знати, яка небезпека їм загрожує, але сама думка про те, що з дітьми щось станеться, перш ніж вона повернеться до них, неймовірно лякала її. Вони бігли, коли могли, але, на її розчарування, рівних ділянок було мало, і найчастіше Джекові доводилося йти широким кроком, а їй — підтюпцем за ним. Утім, хоч цим шляхом іти виявилося тяжче, ніж дорогою, якою вони ходили зазвичай, він був набагато коротший.
Вони спустилися крутим схилом, що вів до Мулистого Днища. Ті, хто не знав цієї місцини, часто гинули в болоті, але тутешнім був відомий шлях через нього. Та однаково ноги Алієни грузнули в багнюці — вона сповільнювала рух і заважала якнайшвидше повернутися до Томмі й Саллі. З дальнього краю Мулистого Днища був брід через річку. Холодна вода, що доходила Алієні до колін, змила бруд з її ніг.
Звідти дорога йшла по прямій. У міру того як вони наближалися, дзвони лунали дедалі гучніше. Хай би яку загрозу несли із собою розбійники, місто принаймні було про неї попереджене, подумала Алієна, щоб хоч якось підбадьорити себе. Коли вони з Джеком вийшли з лісу на берег річки біля Кінгзбриджу, то порівнялися із двома-трьома десятками юнаків, які облишили ігри в м’яча та йшли, галасуючи й обливаючись потом попри холодну погоду.
Вони поспіхом перетнули міст. Браму вже зачинили, але люди на мурі впізнали їх і впустили через невеличкі дверцята. Джек скористався своїм авторитетом і змусив хлопців пропустили їх з Алієною вперед. Вони пригнули голови та пройшли через крихітний отвір. Їм вдалося випередити розбійників, і Алієна відчувала неабияке полегшення.
Важко дихаючи, вони простували головною вулицею. Містяни йшли до муру й готували списи, луки зі стрілами та каміння, щоб закидати ним нападників. Дітей зібрали та сховали в пріораті. Алієна зрозуміла, що Марта також там, разом із Томмі й Саллі. Вони з Джеком одразу пішли на монастирське подвір’я.
Біля кухні Алієна, на свій подив, побачила матір Джека, Елену, — таку саму струнку та смагляву, як завжди. Але тепер в її волоссі з’явилася сивина, а навколо очей, що дивилися на світ уже сорок чотири роки, проступили зморшки. Вона про щось жваво розмовляла з Річардом. Неподалік стояв Філіп — він вказував дітям, як пройти в будинок капітулу. Пріор, схоже, не бачив Елени.
Аж ось Алієна помітила Марту з Томмі та Саллі. Вона полегшено зітхнула й обійняла дітей.
— Мамо! А ти що тут робиш? — здивувався Джек.
— Прийшла попередити, що сюди йде банда розбійників. Вони нападуть на місто.
— Ми бачили їх у лісі, — сказав Джек.
Річард нашорошив вуха.
— Бачили? Скільки їх там?
— Не знаю точно, але багато — сотня, а може, й більше.
— Чим озброєні?
— Палицями. Ножами. Дехто має сокири, але більшість із палицями.
— Звідки йдуть?
— З півночі.
— Дякую! Піду піднімуся на мур і роздивлюся.
— Марто, забери дітей у будинок капітулу, — сказала Алієна й пішла слідом за Річардом, разом із Джеком та Еленою.