Поки вони йшли через місто, всі питали Річарда, що сталося.
— Розбійники, — коротко відповідав він, не зупиняючись.
«Річард у своїй стихії, — подумала Алієна. — Відправ його заробляти собі на хліб — і він буде зовсім безпорадний. А от коли йдеться про війну, стає спокійний, зважений і обізнаний».
Вони підійшли до північного муру міста й підійнялися драбиною на бруствер. Там уже лежали на однаковій відстані одна від одної купи каміння, підготовлені, щоб кидати в нападників. Містяни з луками готувалися пускати стріли. Кілька років тому Річард переконав міську гільдію влаштовувати навчання раз на рік. Попервах його задуму противилися, але поступово це перетворилося на ритуал, — як ігри на день літнього сонцестояння, — і всім це сподобалося. Тепер стало очевидно, що все це було недаремно: містяни реагували швидко та впевнено, коли дзвони вдарили на сполох.
Алієна з острахом подивилася через поля на ліс, але нічого не побачила.
— Ви, схоже, добряче їх обігнали.
— Що їм знадобилося тут? — спитала Алієна.
— Комори пріорату, — відповіла Елена. — Це єдине місце на багато миль навкруги, де є якась їжа.
— Ну звісно.
Розбійники були зголоднілими людьми, чию землю відібрав Вільям Гамлейський, і грабіжництво стало для них єдиним способом вижити. У селищах, які не могли захиститися, не було чого красти: селяни там і самі мало чим відрізнялися від розбійників. Лише в коморах лендлордів було достатньо харчів.
Алієна побачила їх саме тоді, коли думала про це.
Розбійники висипали з лісу, немов щури з підпаленої скирти, і рушили юрбою через поле: двадцять, тридцять, п’ятдесят, сто — ціла армія. Вони, схоже, сподівалися заскочити місто зненацька та вдертися через браму, але коли почули дзвони, зрозуміли, що їх помітили. Попри це вони перли вперед з відчаєм, притаманним тільки голодним. Один чи два лучники випустили стріли, але розбійники були ще далеко, і Річард крикнув:
— Зачекайте! Не марнуйте стріл!
Коли на Кінгзбридж напали минулого разу, Томмі виповнилося лише півтора року, а Алієна була вагітна Саллі. Тоді вона ховалась у пріораті, разом із дітьми та старими. Тепер вона залишилася на бруствері, щоб допомогти відганяти нападників. Багато жінок чинило так само: їх на мурі було майже стільки само, скільки чоловіків.
Та однаково, коли розбійники наблизилися, Алієна стривожилася. Вона була поряд із пріоратом, але їй здавалося, що, якщо нападникам вдасться прорвати оборону, вони зможуть дістатися монастиря раніше за неї; чи що, якщо її поранять під час сутички, вона не зможе допомогти дітям. На мурі були і Джек, і Елена: якщо їх вб’ють, то дбати про Томмі та Саллі залишиться тільки Марта. Алієна вагалася.
Розбійники майже підійшли до муру. На них посипався дощ стріл, і Річард більше не стримував лучників. Стріли легко вражали нападників, які не мали обладунків, що могли б захистити їх. Крім того, вони були неорганізовані. Напад ніхто не спланував. Вони сунули на глуху стіну, немов отара худоби, а коли підійшли, не знали, що робити, тим часом як містяни закидали їх камінням із брустверів. Кілька розбійників кинулося з палицями до північної брами. Алієна знала, яка завтовшки ця оббита залізом дубова брама — вони б нізащо не пробилися через неї. Тим часом різник Альф і сідляр Артур тягнули казан окропу із чиєїсь кухні на ту частину муру, що межувала з брамою.
Алієна побачила, як розбійники внизу почали ставати один одному на плечі, щоб перелізти через стіну. Джек і Річард негайно заходилися кидати в них каміння, і Алієна, думаючи про своїх дітей, приєдналася до рідних, а за нею і Елена. Відчайдухи якийсь час трималися під градом каміння, але невдовзі камінь влучив комусь із них у голову, піраміда розсипалася, і вони відступили.
За мить біля північної брами почулися крики болю: то на голови нападників полився окріп.
Дехто з розбійників раптом усвідомив, що їхні мертві та поранені товариші стали легкою здобиччю, і заходилися грабувати тіла. Ті, хто зазнав легких поранень, чинили опір, а між розбійниками, які не могли поділити пожитки загиблих, зав’язалися бійки.
«Яка огидна, принизлива бійня», — подумала Алієна.
Коли містяни побачили, що нападники зупинилися та б’ються між собою, немов собаки за кістку, вони припинили кидати каміння.
Алієна розвернулася до Річарда.
— Вони надто неорганізовані, щоб нам загрожувати, — сказала вона.
Той кивнув.
— Якби хтось їх скерував, ці зарізяки були б небезпечнішими, адже вони у відчаї. Але їх нема кому скеровувати.