Алієні дещо спало на думку.
— Армія, що не має командира, — промовила вона.
Річард ніяк не зреагував, але її ця ідея захопила. Її брат був вправним командиром, який не мав війська. Розбійники були військом без командувача. А графство занепадало…
Дехто з містян і досі кидав у розбійників каміння та пускав стріли, і ще кілька з них впали. То була остання крапля, і вони почали відступати, немов зграя собак, підібгавши хвости, із жалем озираючись через плече. Потім хтось відчинив північну браму, і натовп молодиків із мечами та сокирами пішов шукати тих, хто відбився від зграї. Розбійники побігли, а недостатньо прудких спіймали та жорстоко вбили.
Елена з огидою відвернулась і сказала Річардові:
— Краще б ти не давав хлопцям їх переслідувати.
— Після такої сутички юнаки прагнуть крові, — відповів він. — Крім того, що більше вб’ємо цього разу, то менше прийде наступного.
«Це міркування воїна», — подумала Алієна. За часів, коли її життю щодня щось загрожувало, вона, напевне, також погналася б добивати розбійників. Але зараз прагнула позбутися причин розбійництва, а не самих розбійників. Крім того, вона вже вигадала, як скористатися ними.
Річард наказав ударити в дзвони на знак того, що небезпека відступила, та подвоїти варту на ніч — і дозори, і чатових. Алієна пішла в пріорат забрати Марту з дітьми. Вони зустрілися в будинку Джека.
Алієна раділа, що вони всі разом: вона, Джек, їхні діти, Джекова мати, Річард і Марта. Вони були наче звичайна родина, і Алієна майже забула, що її батько помер у темниці, сама вона одружена з Джековим зведенюком, Елена живе вигнанкою…
Вона потрусила головою. Немає сенсу удавати, що вони звичайна родина.
Джек націдив глек елю з барильця та розлив його по кухлях. Усі були напружені та збуджені, хоча загроза вже минула. Елена розпалила вогнище, а Марта заходилася різати ріпу в казан, щоб зварити юшки на вечерю. За кращих часів у такий день вони поклали б у казан половину свині.
Річард випив ель одним довгим ковтком, витер губи та сказав:
— До кінця зими таке траплятиметься дедалі частіше.
— Краще б вони грабували комори графа Вільяма, а не пріора Філіпа. Це Вільям зробив їх жебраками, — озвався Джек.
— Якщо вони не покращать свою тактику, у Вільяма на них чекатиме те саме, що в нас. Вони наче зграя собак.
— Їм потрібен командир, — сказала Алієна.
— Молися, щоб його не з’явилося! — вигукнув Джек. — Тоді вони дійсно стануть небезпечними.
— Командир може повести їх грабувати майно Вільяма замість нашого, — зауважила Алієна.
— Не розумію тебе, — відповів Джек. — Думаєш, вони наважаться на таке?
— Наважаться, якщо їх очолить Річард.
Усі замовкли.
Її задум потроху набував форми, і Алієні стало здаватися, що він може спрацювати. Вони зможуть дотримати слова, що дали батькові: Річард скине Вільяма та стане графом, а графство повернеться до миру й заможності… Що більше вона думала, то більше захоплювалася цією думкою.
— Їх було понад сотню, — сказала вона й розвернулася до Елени. — Скільки ще їх у лісі?
— Не злічити, — відповіла та. — Сотні. Тисячі.
Алієна нахилилася над столом і подивилася Річардові в очі.
— Очоль їх, — переконано мовила вона. — Організуй їх. Навчи їх битися. Склади план нападу. І відправ у бій проти Вільяма.
Раптом вона зрозуміла, що наражає його на смертельну небезпеку, і затремтіла від тривоги. Замість того щоб відвоювати своє графство, він може загинути.
Але його це не тривожило.
— Господи, Алі, може, ти й права, — сказав він. — Я зможу зібрати своє військо та спрямувати його проти Вільяма.
Алієна побачила в нього на обличчі спалах давно випестуваної ненависті, а потім глянула на шрам на його правому вусі — на місці відрізаної мочки, і притлумила пов’язані із цим давні спогади.
Річард захопився перспективою, що відкривалася перед ним.
— Я зможу нападати на Вільямові стада, — із втіхою продовжив він. — Красти його овець, полювати на його оленів, спустошувати його комори та грабувати млини. Боже, якщо в мене з’явиться військо, цьому хробакові кепсько буде.
«Він народжений воїном, — подумала Алієна. — Це його доля». Вона боялася за брата, але й не могла не радіти, що в нього з’явиться можливість здійснити своє призначення.
Річард відразу задумався про можливі ускладнення.
— Але де мені їх шукати? — запитав він. — Вони завжди ховаються.
— Це я можу тобі підказати, — відгукнулася Елена. — Від Вінчестерської дороги відгалужується заросла стежка, що веде до закинутої каменярні. Там вони й ховаються. Колись вона звалася каменярнею Саллі.