А у випадку з Пітером від покарання не було б жодної користі — це зробило б його ще пихатішим і немилосерднішим. Філіп мав знайти спосіб і контролювати Пітера, і змусити його пом’якшати. Це було непросто. Але якби все було легко, думав він, людям не потрібні були б Господні настанови.
Вони дісталися лісової галявини, де розташовувався монастир, і Філіп побачив, як брат Джон, що стояв біля козячої кошари, енергійно махає їм рукою. Він був простачком, і всі звали його Джонні Вісім-Пенсів. Філіпу стало цікаво, чому той так розхвилювався. Поруч із Джонні сидів чоловік у священницькому вбранні, який здалеку видався Філіпові знайомим, і він поспішив до них.
То був низенький чоловік двадцяти із чимось років із коротко підстриженим чорним волоссям і яскравими блакитними очима, що горіли пильною проникливістю. Філіп дивився на нього, немов у люстерце, і вражено усвідомив, що цей священник не хто інший, як його молодший брат Френсіс.
Френсіс тримав на руках новонароджену дитину.
Філіп не знав, чому більше дивуватися: Френсісові чи дитині. Монахи зібралися навколо них. Френсіс підвівся, віддав немовля Джонні, і Філіп обійняв брата.
— Що ти тут робиш? — тепло спитав він. — І чому ти з дитинкою?
— Чому я тут — розповім пізніше, — сказав Френсіс. — А це немовля я знайшов у лісі, біля вогнища. Воно було зовсім саме.
Френсіс замовкнув.
— Ну? — заохотив його Філіп.
Френсіс знизав плечима.
— Це все, що я можу сказати, тому що нічого більше не знаю. Я сподівався дістатися сюди ще вчора, але не встигнув, тому провів ніч у хаті лісничого. Виїхав на світанку й дорогою почув дитячий плач. За мить побачив немовля, підібрав його, привіз сюди, та й по всьому.
Філіп скептично подивився на крихітний згорток у руках Джонні. Він нерішуче простягнув руку, підняв куток ковдри, в яку було загорнуте немовля, і побачив зморщене рожеве личко, розтулений беззубий рот і маленьку лисину на маківці — мініатюрну копію літнього монаха. Пріор іще трохи відгорнув ковдру й побачив тендітні плечики, рученята й стиснуті кулачки. Філіп придивився до недогризка пуповини, що звисав із животика немовляти й мав доволі огидний вигляд. Він подумав, чи природно це. Але хай там як, це мало вигляд рани, що добре загоюється, і краще було не чіпати його. Філіп підняв ковдру ще трохи.
— Хлопчик, — сказав він із конфузливим смішком і знов накрив немовля. Один з новачків захихотів.
Філіп раптом почувся безпорадним. «Що мені робити з ним? — подумав він. — Як годувати?»
Немовля заплакало, і ті звуки торкнулися всіх струн його душі, наче улюблений псалом.
— Він зголоднів, — мовив Філіп і подумав: «Звідки я це знаю?»
Один із ченців зауважив:
— Ми його не вигодуємо.
Філіп хотів заперечити, але раптом йому спало на думку, що на багато миль навколо немає жодної жінки.
І тут він побачив, що Джонні вже розв’язав цю проблему. Монах сів на табурет, поклав маля собі на коліна й узяв рушник, скручений джгутом. Він умочував джгут у цеберце з молоком, чекав, доки той просякне рідиною, і прикладав до рота немовляти. Маля розтуляло губи, смоктало рушник і ковтало.
Філіп мало не скрикнув з радощів.
— Дуже розумно, Джонні, — здивовано сказав він.
Джонні вишкірився.
— Я таке вже робив, коли коза померла, не вигодувавши свого козеняти, — гордо мовив він.
Монахи заворожено стежили за тим, як Джонні знов і знов вмочує рушник у молоко й дає малому смоктати. Філіп з подивом помітив, що, коли чернець торкався рушником губ немовляти, дехто з них також розтуляв губи. Годування було довгим, але, хай там як, годувати дитину — то нешвидка справа.
Пітер Вейргемський, який піддався загальному захвату й на якийсь час забув про свою дошкульність, тепер отямився й сказав:
— Нам легше було б знайти його матір.
Френсіс відповів:
— Не думаю. Вона, найпевніше, неодружена, її мучать докори сумління. Гадаю, вона молода. Хотіла приховати свою вагітність, а потім, коли прийшов час, втекла в ліс і розпалила багаття. Народила на самоті, залишила немовля вовкам і повернулася туди, звідки прийшла. Вона подбає про те, щоб її не знайшли.
Немовля заснуло. Філіп у якомусь пориві забрав його в Джонні, притиснув до грудей і почав колисати.
— Бідолашне, — сказав він. — Бідне, нещасне дитя.
Його раптом сповнило бажання дбати про малюка й захищати його. Ченці витріщилися на пріора, здивовані цим раптовим проявом ніжності. Вони ніколи не бачили, щоб він когось пестив, адже фізичні прояви прихильності в монастирі суворо заборонялися, і браття не думали, що Філіп здатний на таке. «Нехай, — подумав він. — Тепер вони знають про мене правду».