«Я був колись, як він, — подумав Філіп, — хіба що не такий розумний».
Він пішов у протилежному напрямку, до будинку капітулу. Френсіс передав йому вістку з проханням зустрітися потайки. У Кінгзбриджі вважали, що Філіп просто поїхав відвідати скит. Приховати зустріч від тамтешніх ченців було неможливо, але скит був так далеко, що їм просто не було кому про це розповідати. Кінгзбридж відвідував тільки пріор скиту, а той дав обітницю мовчати.
І Філіп, і Френсіс приїхали в скит уранці. Було б безглуздо вдавати, що їхня зустріч випадкова, але вони дали всім зрозуміти, що домовилися про неї тільки заради того, щоб побачити один одного. Обидва відвідали службу, потім пообідали з монахами, а тепер нарешті мали нагоду поговорити віч-на-віч.
Френсіс чекав у будинку капітулу, сидячи на кам’яній лавці біля стіни. Філіп майже ніколи не бачив себе в дзеркалі, адже в монастирі їх не було, тому й оцінити своє старіння міг тільки за змінами в зовнішності брата, що був молодший за нього лише на два роки. У Френсіса, якому виповнилося сорок два роки, побільшало сивини в чорному волоссі, а навколо яскраво-блакитних очей пролягли зморшки. Від їхньої минулої зустрічі він погладшав, що було помітно із шиї та попереку. Філіп подумав, що сам він, напевне, сивіший, але стрункіший, а от хто з них має більше зморшок, зрозуміти було важко.
Він сів поруч із Френсісом і оглянув порожнє восьмикутне приміщення.
— Як справи? — спитав брат.
— При владі знову дикуни, — відповів Філіп. — У пріорату закінчуються гроші — ми практично припинили будувати собор, Кінгзбридж занепадає, половина королівства голодує, а подорожувати стало небезпечно.
— Те саме, що й по всій Англії, — кивнув Френсіс.
— Схоже, дикуни будуть при владі завжди, — похмуро сказав Філіп. — Схоже, жадоба можновладців завжди переважатиме над мудрістю, а страх у серцях тих, хто тримає зброю, завжди переважатиме над співчуттям.
— Зазвичай ти не такий песиміст.
— Два тижні тому на нас напали розбійники. То було жалюгідне видовище: не встигли містяни кількох із них вбити, як ті почали битися між собою. А коли розбійники пустились навтьоки, міська молодь погналася за бідолашними та вбила всіх, кого вдалося наздогнати. Це було огидно.
— Таке тяжко збагнути, — похитав головою Френсіс.
— Мені здається, я розумію. Вони злякались і, щоб подолати свій страх, мусили пролити кров тих, хто їх настрашив. Я бачив те саме в очах людей, що вбили нашого батька й матір. Вони вбили їх, тому що боялися. Але що ще може вигнати з них той страх?
— Мир, справедливість, заможність… — зітхнув Френсіс. — Те, чого так тяжко досягнути.
— Так, — сказав Філіп і перейшов на інше: — А в тебе як справи?
— Я служу в сина імператриці Мод. Його звуть Генріх.
До Філіпа доходили чутки про цього Генріха.
— Що ти думаєш про нього?
— Дуже розумний і рішучий молодий чоловік. Його батько помер, і він успадкував титул графа Анжуйського. Крім того, Генріх ще й герцог Нормандський, адже він — старший онук старого Генріха, що був королем Англії та герцогом Нормандським. До того ж Генріх одружений з Елеонорою Аквітанською, що робить його герцогом Аквітанським.
— Він править більшою територією, ніж король Франції.
— Саме так.
— Але який він як людина?
— Освічений, працьовитий, моторний, мінливий, вольовий. У нього жахливий характер.
— Часом я шкодую, що не маю жахливого характеру, — мовив Філіп. — Щоб усі навколо ходили навшпиньках. Але всі знають про мою розважливість, тому ніколи не слухаються з такою жвавістю, як пріора, що може щохвилини вибухнути.
Френсіс засміявся.
— Лишайся таким, який ти є, — сказав він, а потім знову посерйознішав. — Генріх змусив мене замислитися про важливість особистості короля. Подивись на Стефана: його рішення нікудишні, його рішучість — то короткочасні спалахи, що швидко згасають, його відвага межує з дурістю, і він завжди милує своїх ворогів. Тим, хто зраджує його, мало що загрожує: вони завжди можуть розраховувати на його милість. Тому він упродовж вісімнадцяти років марно боровся за те, щоб правити землями, які були сполученим королівством, коли він прийшов до влади. Генріх уже має більше влади над раніше незалежними герцогствами та графствами, ніж Стефанові вдавалося здобути тут.
Філіпа раптом осяяла здогадка.
— Навіщо Генріх відправив тебе в Англію? — спитав він.
— Дослідити королівство.