— Хочеш щось розповісти мені? — запитав Вільям.
— Можливо, — відповів Ремігій.
Валер’ян скинув підбитий хутром плащ і підійшов до вогнища, щоб погріти руки. Слуга підніс бузинового вина в срібних кубках. Вільям трохи відпив, з нетерпінням чекаючи, доки прислужник піде.
Валер’ян також сьорбнув вина й уважно подивився на Ремігія. Коли слуга вийшов, він спитав монаха:
— Як ти пояснив причину, з якої йдеш із пріорату?
— Ніяк, — відповів Ремігій.
Валер’ян звів брову.
— Я не повертатимуся, — з викликом сказав Ремігій.
— Як так?
Ремігій глибоко вдихнув.
— Ви будуєте собор.
— Це звичайна церква.
— Вона буде дуже велика. Думаю, зрештою вона стане соборною.
Вільям деякий час вагався, а потім сказав:
— Ну, припустимо, що ти правий.
— Собором має керувати капітул — з монахів або каноніків.
— І що?
— Я хочу бути пріором.
«Це має сенс», — подумав Вільям.
— Ти такий певний у тому, що одержиш цей пост, що пішов із Кінгзбриджу без дозволу Філіпа й належного виправдання? — уїдливо спитав Валер’ян.
Ремігієві стало незатишно. Вільям співчував йому: коли Валер’ян був не в гуморі, він міг змусити будь-кого нервуватися.
— Сподіваюся, я не надто самовпевнений, — мовив Ремігій.
— Сподіваюся, що ти здатен привести нас до Річарда.
— Так.
— Добродію! То де він? — втрутився в розмову Вільям.
Ремігій мовчав і дивився на Валер’яна.
— Ну ж бо, Валер’яне, заради Бога, дай йому цю посаду! — сказав Вільям.
Але Валер’ян усе ще вагався. Вільям знав, що він ненавидить, коли його до чогось примушують. Нарешті він промовив:
— Добре. Ти будеш пріором.
— Ну, то де Річард? — з нетерпінням спитав Вільям.
Ремігій не зводив очей з Валер’яна.
— Від сьогодні?
— Від сьогодні.
Ремігій розвернувся до Вільяма.
— Монастир — це не просто церква з дорміторієм. Він потребує земель і ферм, а церкви мають сплачувати йому десятину.
— Скажи мені, де Річард, і я дам тобі п’ять селищ із парафіяльними церквами для початку, — запевнив Вільям.
— Заснування монастиря потребує належної хартії.
— Усе буде, не хвилюйся, — відповів Валер’ян.
— Ну ж бо, не тягни — мене за містом чекає ціла армія, — сказав Вільям. — Де ховається Річард?
— У місці, що зветься каменярнею Саллі, неподалік від дороги на Вінчестер.
— Нарешті! — Вільям ледь стримався від захопленого вигуку. — Це занедбаний кар’єр. Туди давно ніхто не ходить.
— Пам’ятаю, — додав Валер’ян. — Там багато років ніхто не працює. Гарна схованка — її складно знайти, хіба що випадково на неї натрапиш.
— Але водночас це пастка, — сказав Вільям із хижацькою радістю. — Стіни, з яких різали каміння, з трьох боків прямовисні. Ніхто не втече. І я не братиму полонених. — Від дедалі сильніше збуджувався, уявляючи собі цю сцену. — Я покінчу з усіма. Це буде не важче, ніж душити курчат у курнику.
Двоє церковників дивно позирали на нього.
— Тебе часом не нудить, брате Ремігію? — з презирством спитав Вільям. — Може, думки про різанину погано діють на шлунок мілорда єпископа?
Щодо обох він мав рацію. Вони були великими інтриганами, ці релігійні люди, але коли доходило до кровопролиття, однаково потребували людей дії.
— Я знаю, що ви будете молитися за мене, — саркастично зауважив Вільям і вийшов.
Його кінь був прив’язаний за дверима — вороний жеребець, що замінив викраденого Річардом бойового скакуна, хоч і не здатний був із ним зрівнятися. Вільям сів верхи й поїхав із міста, намагаючись вгамувати своє збудження та холоднокровно обміркувати напад.
Він гадав, скільки розбійників може бути в каменярні Саллі. Вони здійснювали напади з понад сотнею бійців, тобто в лігві варто було очікувати не менше ніж дві сотні, а може, й до пів тисячі. Може бути так, що Вільямове військо поступатиметься їм кількістю, тому йому треба скористатися своїми перевагами. Першою була несподіванка. Другою — зброя: більшість розбійників мали тільки палиці, молоти, у кращому разі — сокири, і жодних обладунків. Але найбільшою перевагою було те, що Вільямові воїни їхали верхи. Коней у розбійників було мало, до того ж малоймовірно, що вони встигнуть сісти верхи під час Вільямової атаки. Щоб здобути ще одну перевагу, він вирішив послати лучників на схили пагорба, щоб вони почали стріляти в кар’єр за кілька хвилин до основного штурму. Найважливішим завданням було не дати розбійникам утекти — принаймні до того, як буде схоплений або вбитий Річард. Вільям наказав кільком надійним людям лишатися позаду й ловити тих, хто намагатиметься вислизнути.