Пітер Вейргемський знову заговорив:
— Тоді треба віднести дитину у Вінчестер і віддати в якусь родину.
Якби це сказав хтось інший, Філіп не став би протестувати так запекло. Але то був Пітер, тому Філіп заговорив поспішно, і його життя назавжди змінилося.
— Ми не віддамо його на всиновлення, — твердо сказав він. — Це дитя — дар Божий. — Філіп обвів поглядом ченців. Вони дивилися на нього широко розплющеними очима, вслуховуючись у його слова. Він продовжив: — Ми самі подбаємо про нього. Будемо годувати, навчати, виховувати у страху Божому. А коли він підросте, то й сам стане монахом, і ми повернемо його Господеві в такий спосіб.
Запала тиша, монахи були приголомшені.
Тут Пітер злобно заперечив:
— Це неможливо! Ченці не можуть виховувати дитину!
Філіп подивився на брата, й обидва усміхнулися, згадавши одне й те саме. Коли Філіп заговорив знову, його голос став сумним від спогадів.
— Неможливо? Ні, Пітере. Навпаки. Я певен, що це можливо, і брат згодний зі мною. Ми знаємо це з власного досвіду. Правда, Френсісе?
Того дня його батько повернувся додому пораненим.
Філіп першим побачив його на пагорбі, коли той їхав верхи звивистою дорогою, що вела в невеличке селище в Північному Уельсі. Шестирічний Філіп, як завжди, побіг йому назустріч, але цього разу тато не посадив хлопчика на коня перед собою. Він їхав повільно, похилившись у сідлі. Тримав віжки правою рукою, а ліва мертво звисала. Його обличчя було бліде, а одяг — заплямований кров’ю. Філіпові було водночас цікаво й моторошно, адже він ще ніколи не бачив батька слабким.
Тато сказав:
— Приведи сюди матір.
Коли вони втягнули його в хату, мама розрізала на ньому сорочку. Філіп злякався: вид його ощадливої матері, яка псувала гарний одяг, вразив його більше за кров.
— Тепер облиште мене, — мовив тато, але його потужний рик ослабнув до шепоту, і ніхто його не послухався — і це теж приголомшувало, адже досі батькове слово було законом. — Облиште мене, збирайте людей і йдіть у монастир. Прокляті англійці скоро будуть тут.
На пагорбі стояв монастир із церквою, але Філіп не розумів, нащо йти туди, якщо надворі не неділя. Мама сказала:
— Якщо ти втратиш іще трохи крові, то вже нікуди не зможеш піти.
Тітонька Ґвен сказала, що треба бити на сполох, і пішла з хати.
Через роки, пригадуючи подальші події, Філіп зрозумів, що всі тоді забули про нього та його чотирирічного брата Френсіса, і ніхто не здогадався забрати їх у безпечне місце, за монастирські стіни. Люди думали про власних дітей і гадали, що про них подбають їхні батьки. Але тато спливав кров’ю, а мама намагалася його врятувати, і сталося так, що англійці схопили всіх чотирьох.
Короткий життєвий досвід не міг підготувати Філіпа до того, що двоє ворожих воїнів виб’ють двері та вдеруться в їхню хату, де була лиш одна кімната. За інших обставин вони не становили б загрози, адже то були хоч і високі, але ще незграбні юнаки з тих, які зазвичай кепкували з літніх жінок, знущалися з євреїв і затівали кулачні бої біля шинків опівночі. Але тоді (як Філіп зрозумів через багато років, коли став здатний об’єктивно оцінити події того дня) вони були одержимі жагою крові. Ці юнаки брали участь у битві, чули передсмертні крики кремезних воїнів, бачили, як падають без духу їхні друзі й були буквально до нестями перелякані. Однак вони виграли битву, вижили, а тепер переслідували ворогів, і ніщо не задовольнило б їх більше за кров, крики, рани та смерть. Це було написано на їхніх обличчях, коли вони вдерлись у хату, немов лиси в курник.
Усе відбувалося швидко, але Філіп запам’ятав кожен їхній крок, наче все тоді сповільнилося. Обидва були в легких обладунках — лише кольчуги та шкіряні шоломи із залізними ободами. Обидва тримали мечі наголо. Один був потворний, з великим скривленим носом і косим оком, він вишкірив зуби у страшній мавпоподібній посмішці. Другий мав розкішну бороду, залиту кров’ю, — схоже, чужою, адже не видно було, що він поранений. Вони на ходу обвели кімнату поглядом, їхні нещадні цинічні очі проминули Філіпа та Френсіса, зупинилася на мамі, а тоді зосередилися на татові. Ніхто не встиг і ворухнутися, як вони вже були біля нього.
Мама схилялася над татом, силкуючись перев’язати його ліву руку. Батько випростався й скочив на ноги, схопившись здоровою рукою за руків’я меча, очі його палали безнадійною відвагою. Філіп закричав зі страху.