Філіп сказав, що переговори близькі до завершення. Зміст угоди полягав у тому, що Стефан залишатиметься королем, а Генріх стане його наступником. Це стривожило Алієну. Стефан міг прожити ще десять років. Що станеться за цей час? Графи, що були на боці Стефана, не будуть позбавлені прав, доки він залишатиметься при владі. То як прибічники Генріха — як-от Річард — здобудуть свою винагороду? Чи їм доведеться чекати?
Філіп дізнався відповідь на це запитання одного дня по обіді, коли всі вони були у Вінчестері, куди приїхали на тиждень. Він відправив послушника до Алієни з Річардом і запросив до себе. Поки вони йшли людними вулицями в напрямку собору, Річард був сповнений якогось дикунського запалу, а от Алієну охопила тривога.
Філіп чекав їх на цвинтарі, і вони розмовляли серед надгробків у світлі призахідного сонця.
— Угоди досягнуто, — без церемоній сказав Філіп. — Але вона доволі плутана.
Алієна була не в змозі витримувати напругу.
— То Річард стане графом? — нетерпляче спитала вона.
Філіп зробив жест рукою, що означав: може, так, а може — ні.
— Усе дуже непросто. Вони домовилися, що землі, відібрані узурпаторами, будуть повернуті тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.
— Мені більшого й не треба! — негайно відгукнувся Річард. — Батько був графом за часів Генріха.
— Замовкни, Річарде, — відрізала Алієна та розвернулася до Філіпа. — То в чому труднощі?
— В угоді немає нічого про те, що Стефан має це забезпечити, — відповів Філіп. — Схоже, жодних змін не буде, доки Стефан не помре, а Генріх не стане королем.
Річард занепав духом.
— Виходить, що одна умова скасовує другу!
— Не зовсім, — сказав Філіп. — Це означає, що ти — законний граф.
— Але я маю аж до смерті Стефана жити як розбійник, тоді як ця тварюка Вільям сидітиме в моєму замку, — розлючено процідив Річард.
— Тихіше, — попередив Філіп, помітивши священника, який проходив неподалік. — Це поки що таємниця.
Алієна переповнило обурення.
— Я не можу цього прийняти, — мовила вона. — Я не готова чекати аж до Стефанової смерті. Я чекаю вже сімнадцять років, і з мене досить.
— Але що ви можете зробити? — спитав Філіп.
Алієна звернулася до Річарда.
— Більшість людей у графстві вважає тебе законним правителем. Стефан і Генріх визнали тебе законним графом. Ти маєш захопити замок і правити як законний граф.
— Я не можу захопити замок. Вільям, напевно, залишив там своїх воїнів.
— Але ти маєш власне військо, хіба ні? — сказала вона, віддавшись своєму гніву й розчаруванню. — Ти маєш права на цей замок — як і можливість захопити його.
Річард похитав головою.
— Знаєш, скільки разів за п’ятнадцять років громадянської війни я бачив, як замок беруть приступом? Жодного. — Річард став авторитетним і мужнім, як і завжди, коли говорив на військові теми. — Так ніколи не буває. Місто — можливо, але не замок. Він може здатися після облоги або після руйнування укріплень. Бувало, замки добували завдяки боягузтву його захисників, зраді або ж хитрістю, але в лоба — ніколи.
Алієна не хотіла відмовитися від того, що здавалося єдиною розрадою в її відчаї. Вона не могла чекати та сподіватися упродовж невідомо скількох років.
— Що буде, якщо ти поведеш своє військо на Вільямів замок? — спитала вона.
— Вони підіймуть міст і зачинять браму, перш ніж ми зможемо увійти. Ми отаборимося біля замку, а після того прийде Вільям і нападе на нас. І навіть якщо здолаємо його, ми все одно не захопимо замок. Замки важко атакувати й легко обороняти — у цьому їхнє призначення.
Алієна слухала його, і в неї зрів задум.
— Боягузтво, хитрість або зрада, — задумливо промовила вона.
— Що?
— Ти бачив, як замки брали завдяки боягузтву, хитрості або зраді.
— А-а. Так.
— І саме так вчинив Вільям, коли багато років тому забрав замок у нас?
— То було за інших часів, — перебив Філіп. — За старого короля Генріха в країні тридцять п’ять років був мир. Вільям заскочив вашого батька зненацька.
— Він узяв замок обманом, — підхопив Річард. — Пробрався в замок потайки, лише з кількома воїнами, до того, як вдарили на сполох. Але пріор Філіп має рацію: нині так зробити не вийде. Люди завжди напоготові.