— Я можу увійти в замок, — переконано сказала Алієна, хоча, коли вона промовляла ці слова, її серце зі страху забилося частіше.
— Звісно, можеш — бо ти жінка, — відповів Річард. — Але більше ти нічого не зробиш. Саме тому тебе й впустять. Ти не несеш жодної загрози.
— Не будь таким до біса зарозумілим, — спалахнула вона. — Я вбивала людей, щоб тебе захистити, а ти й цього для мене не зробив, невдячна свиня. Не смій казати, що я нікому не загрожую.
— Ну добре, нехай так, — сердито відповів Річард. — То що ти робитимеш, коли опинишся в замку?
Гнів Алієни вщухнув. «Що я робитиму, — подумала вона зі страхом. — Та хоч що, я не менш хоробра й вигадлива за цього покидька Вільяма».
— Що зробив би Вільям?
— Опустив міст і відчинив браму, щоб впустити своє військо.
— Я зроблю те саме, — сказала Алієна, хоча їй було кепсько зі страху.
— Як саме? — скептично спитав Річард.
Алієна згадала, як заспокоювала чотирнадцятирічну дівчинку, яка злякалася бурі.
— Графиня в боргу переді мною, — мовила вона. — До того ж вона ненавидить свого чоловіка.
Вони їхали всю ніч — Алієна, Річард і пів сотні його найкращих воїнів — і на світанку дісталися околиць Ерлскаслу. Вони зупинились у лісі край поля, за яким стояв замок. Алієна спішилася, зняла плащ із фламандської шерсті та м’які шкіряні чоботи й наділа грубу селянську накидку та деревняки. Хтось подав їй кошик свіжих яєць, загорнутих у солому, який вона повісила собі на руку.
Річард роздивився її з усіх боків і сказав:
— Прекрасно. Селянка несе харчі в замок на кухню.
Алієна ковтнула. Учора вона була сповнена відваги та рішучості здійснити задумане, але сьогодні їй стало страшно.
Річард поцілував її в щоку зі словами:
— Коли почую дзвони, я повільно прочитаю «Отче наш», а потім відправлю десятьох воїнів уперед. Ти маєш відвернути увагу вартових, щоб мої люди непомітно перетнули поле.
Алієна кивнула й зауважила:
— Тільки потурбуйся, щоб решта людей не показалася до того, як перший загін перетне міст.
Він усміхнувся.
— Я сам їх поведу. Не хвилюйся. Хай щастить.
— І тобі також.
Алієна пішла.
Вона лишила ліс позаду та попростувала через поле до замку, який покинула одного жахливого дня шістнадцять років тому. Коли вона знову побачила це місце, на неї наринули яскраві та страшні спогади про той ранок: вологе після зливи повітря й вони з братом, що мчать верхи через залиті дощем поля, — Річард на бойовому коні, а вона на трохи меншому, обоє до смерті перелякані. Тоді вона заперечувала те, що сталося, навмисно старалася забути, повторювала подумки під стукіт копит, ніби нічого, нічого не пам’ятає. Це спрацювало: на довгий час вона забула про зґвалтування — пам’ятала, що з нею сталося щось жахливе, але не пригадувала подробиць, доки не покохала Джека. Тоді всі ці спогади раптом наринули й так налякали її, що вона не змогла прийняти його кохання. Слава Богу, він мав терпіння. Саме так вона дізналася про силу його любові: йому стільки довелося витерпіти, але він однаково кохав її.
Але коли Алієна підійшла ближче до замку, до неї повернулись і приємні спогади, і вона дещо заспокоїлася. Вона жила тут дитиною з батьком і Річардом, вони були заможні, і їм було безпечно. Вони з Річардом грали на замкових укріпленнях, бігали на кухню підживитися солодким печивом і сиділи поруч із батьком за обідом у великій залі. «Я і не знала, яка щаслива була тоді, — подумала вона. — Не знала, як добре нічого не боятися. Сьогодні ми повернемося в ті добрі часи, якщо тільки я все зроблю правильно».
Алієна так впевнено стверджувала, ніби графиня перед нею в боргу й ненавидить свого чоловіка, але, поки вони їхали до замку, подумала, що щось може піти не так. По-перше, вона взагалі може не потрапити в замок: щось насторожить гарнізон, вартові виявляться надто підозрілими чи вона просто наштовхнеться на дуже впертого вартового. По-друге, якщо вона й пройде в замок, Елізабет може відмовитися зрадити свого чоловіка. Минуло півтора року, відколи Алієна зустріла її перед бурею: жінки із часом звикають до найжорстокіших чоловіків, і Елізабет могла вже змиритися зі своєю долею. По-третє, навіть коли Елізабет наважиться на таке, чи послухають її і чи вона взагалі посміє зробити те, про що попросить Алієна? Вона запам’ятала Елізабет переляканим дівчиськом, і може бути, що вартові відмовляться підкорятися їй.
Коли Алієна йшла мостом, її сповнювала якась надприродна настороженість: вона неймовірно чітко все бачила й чула. Воїни, очевидно, щойно прокинулися: кілька заспаних вартових стояли на замковому валу, позіхали та кашляли, а біля брами сидів і чухався старий пес. Алієна натягнула каптур на обличчя, щоб ніхто не впізнав її, та пройшла під аркою.