Вона не помилилася. Елізабет сиділа біля вогнища в нічній сорочці й розчісувала волосся. Вона озирнулася, насупилася, але потім упізнала Алієну.
— Це ви! — вигукнула вона. — Яка несподіванка!
Елізабет, схоже, була рада її бачити.
Алієна почула важкі кроки на сходах у себе за спиною.
— Можна увійти? — спитала вона.
— Звісно, прошу!
Алієна увійшла, швидко зачинила за собою двері та рушила до Елізабет. Аж тут у кімнату вдерся якийсь чоловік і кинувся до Алієни зі словами:
— Гей, що ти собі дозволяєш?
— Не наближайся! — Алієна щосили старалася, щоб її голос звучав владно. Чоловік завагався, і вона продовжила: — Я прийшла до графині з повідомленням від графа Вільяма, і ти дізнався би про це раніше, якби стояв біля дверей, а не жер кінський хліб.
Вигляд у чоловіка став винуватим.
— Не переймайся, Едґаре, — сказала Елізабет. — Я знаю цю леді.
— Дуже добре, графине.
Він вийшов і зачинив за собою двері.
«Мені вдалося, — подумала Алієна. — Я дісталася до неї».
Вона роззирнулася й зачекала, поки вгамується її серцебиття. Кімната не надто змінилася відтоді, як вона в ній мешкала: засушені пелюстки квітів плавають в мисці, гарний гобелен на стіні, кілька книг і скриня для одягу. Ліжко стояло там, де й раніше, — власне, це й було її старе ліжко, — а одна з подушок мала форму ганчір’яної ляльки, і в Алієни також колись була така. Вона раптом відчула вагу прожитих років.
— Колись це була моя кімната, — сказала вона.
— Я знаю, — кивнула Елізабет.
Алієна здивувалася. Вона не розповідала Елізабет про своє минуле.
— Після тієї жахливої бурі я все про вас дізналася, — пояснила Елізабет і додала: — Я в захваті від вас.
В її очах читалася глибока пошана. То був добрий знак.
— А як щодо Вільяма? — спитала Алієна. — Вам уже легше жити з ним?
Елізабет відвернулася.
— Тепер, — сказала вона, — я маю власну кімнату, а він часто їде кудись. Так, усе набагато краще.
І тут вона розридалася. Алієна сіла поруч із нею та обійняла. Елізабет ридала з глибоким схлипуванням, від якого вона аж сіпалася, сльози струмками бігли по її щоках.
— Я… його… ненавиджу! Краще б… я… вмерла! — видихнула вона проміж схлипів.
Неможливо було спокійно дивитися на муки такої молодої дівчини, і Алієна сама мало не розридалася. Вона чудово розуміла, що ця доля могла спіткати не Елізабет, а її. Вона погладила дівчину по спині — так само, як робила, коли втішала Саллі.
Потроху Елізабет заспокоїлася та витерла обличчя рукавом нижньої сорочки.
— Я так боялася, що в мене буде дитинка, — жалісно сказала вона. — Тому що уявляю, як би він знущався з неї.
— Так, розумію, — відповіла Алієна: колись вона також боялася самої думки про те, що може завагітніти від Вільяма.
Елізабет подивилася на неї широко розплющеними очима.
— То правду кажуть про те… Те, що він зробив із вами?
— Так, це правда. Коли це сталося, мені було стільки само років, скільки зараз вам.
Якусь мить вони вдивлялися одна одній в очі — огида, яку ці жінки відчували до Вільяма, зблизила їх. Раптом Елізабет перестала здаватися дитиною.
— Якщо хочете, можете позбутися його. Просто сьогодні, — сказала Алієна.
Елізабет уп’ялася в неї очима.
— Справді? — мовила вона із жалюгідним запалом. — Справді?
— Саме тому я тут, — кивнула Алієна.
— Я зможу повернутися додому? — спитала Елізабет, і на очах у неї знову з’явилися сльози. — Додому у Веймут, до мами? Сьогодні?
— Так. Але ви маєте бути хороброю.
— Я зроблю що завгодно, — пообіцяла вона. — Що завгодно! Тільки скажіть мені.
Алієна згадала, як навчала Елізабет здобувати повагу слуг її чоловіка, і тепер зацікавилася, чи мала вона успіх.
— Слуги й досі попихають вами? — відверто спитала вона.
— Намагаються.
— Але ви їм не дозволяєте.
Вона збентежилася.
— Часом дозволяю. Але мені вже шістнадцять, і я графиня вже впродовж двох років… Я скористалася вашою порадою, і вона мені допомогла!
— Я все вам поясню, — почала Алієна. — Король Стефан уклав угоду з герцогом Генріхом. Усі землі повертають тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха. Це означає, що мій брат Річард коли-небудь стане графом Ширингським. Але він не хоче чекати.