Очі Елізабет розширилися.
— Річард піде на Вільяма війною?
— Річард зараз неподалік, з невеликою кількістю людей. Якщо він сьогодні візьме замок, його визнають графом, і з Вільямом буде покінчено.
— Не віриться, — сказала Елізабет. — Не віриться, що це правда.
Її раптовий оптимізм був навіть сильнішим за муки.
— Ви маєте лише без бою впустити Річарда, — вела далі Алієна. — І тоді, коли все скінчиться, ми відвеземо вас додому.
На обличчі Елізабет знову з’явився страх.
— Навряд чи воїни послухаються мене.
Цього Алієна й боялася.
— Хто командує вартою?
— Майкл Армстронг. Він мені не подобається.
— Поклич його.
— Добре.
Елізабет витерла носа, підвелася та пішла до дверей.
— Медж! — гукнула вона пронизливим голосом. — Іди і приведи Майкла. Скажи, щоб негайно йшов сюди. Мені терміново треба поговорити з ним. Поквапся, будь ласка.
Вона заходилася швидко вбиратися: одягнула туніку й зашнурувала чоботи. Алієна стисло розповіла, що Елізабет має зробити.
— Скажіть Майклові вдарити у дзвони, щоб зібрати всіх на подвір’ї. Скажіть, що ви отримали звістку від графа Вільяма та хочете звернутися до його людей: воїнів, слуг — геть усіх. Ви також маєте наказати трьом-чотирьом воїнам стояти на варті, поки решта збереться на нижньому подвір’ї. Потім скажіть їм, що чекаєте на прибуття десяти-дванадцяти вершників, які мають привезти подальші розпорядження, і що їх треба впустити, щойно вони з’являться.
— Сподіваюся, що нічого не забуду, — схвильовано сказала Елізабет.
— Не бійтеся — якщо забудете, я підкажу.
— Так воно краще.
— Який цей Майкл Армстронг?
— Смердючий, буркотливий, дужий, наче бик.
— Розумний?
— Ні.
— От і добре.
Він увійшов за хвилину — здоровезний чолов’яга з похмурим обличчям, короткою шиєю та широкими плечима. За ним тягнувся важкий сморід свинарні. Майкл допитливо подивився на Елізабет — здавалося, він дратується через те, що його потурбували.
— Я отримала звістку від графа, — почала Елізабет.
Майкл простягнув руку.
Алієна із жахом усвідомила, що не подбала про те, щоб підготувати лист для Елізабет. Увесь її план міг провалитися через одну безглузду помилку. Елізабет у відчаї подивилася на неї. Алієна гарячково думала, що йому сказати. Нарешті їй дещо спало на думку.
— Майкле, а ти вмієш читати?
Той обурено подивився на неї.
— Мені прочитає священник.
— Графиня сама вміє читати.
Елізабет, хоч і мала переляканий вигляд, але видушила із себе:
— Майкле, я сама перекажу повідомлення всьому гарнізону. Удар у дзвони та збери всіх на подвір’ї. Але залиш трьох-чотирьох вартових на валу.
Як і побоювалася Алієна, той не збирався підкорятися.
— Чому я не можу звернутися до них? — уперто сказав він.
Алієна з тривогою усвідомила, що його буде тяжко переконати: він був надто тупий, щоб дослухатися до розуму.
— Я принесла графині термінову звістку з Вінчестеру, — відповіла вона. — Вона хоче сама повідомити її своїм людям.
— Яку ще звістку? — спитав він.
Алієна мовчки подивилася на Елізабет. Та знову перелякалася. Утім, Алієна не сказала їй, що саме мало б міститися в тому вигаданому посланні, тому Елізабет не могла відповісти на запитання Майкла. Зрештою, вона просто продовжила, начебто Майкл і не запитував:
— Перекажи вартовим видивлятися загін з десяти-дванадцяти вершників. Їхній командир принесе останні новини від графа Вільяма, його треба буде негайно допустити в замок. Бий у дзвони.
Майкл був явно налаштований сперечатися. Він не поворухнувся, лише насупився, і Алієна затамувала подих.
— Іще вісники, — промовив він, наче не міг уторопати, про що йдеться. — Одна леді зі звісткою, а потім ще десяток вершників з другою?
— Так. А тепер, будь ласка, удар у дзвони, — сказала Елізабет, і Алієна почула тремтіння в її голосі.
Майкл видавався розгубленим. Він не розумів, що відбувається, але й не мав, що заперечити.
— Добре, міледі, — неохоче процідив він і вийшов.
Алієна видихнула.
— Що тепер буде? — спитала Елізабет.
— Коли вони зберуться на подвір’ї, розкажете їм про перемир’я між королем Стефаном і герцогом Генріхом, — сказала Алієна. — Це приспить їхню пильність. Поки ви говоритимете, Річард відправить уперед загін з десятьох воїнів, але вартові подумають, що то гінці графа Вільяма, на яких ми чекаємо, тому не здійматимуть галасу й не підійматимуть міст. Доки вони не наблизяться до замку, ви маєте тримати увагу всіх на собі. Зрозуміло?