— От і все, батьку, — сказала вона вголос.
Ніхто не чув її: усі вітали Річарда.
— Це те, чого ти прагнув, — знову звернулася вона до свого покійного тата з почуттям перемоги й гіркоти. — Я заприсяглася тобі й дотримала свого слова. Я дбала про Річарда, який бився упродовж усіх цих років, і от він став графом. А тепер… — Її голос зірвався на крик, але всі навколо галасували, і ніхто не помітив, як з її очей потекли сльози. — Тепер, батьку, іди у свою могилу й дай мені спокій!
Розділ 16
I
Ремігій залишався пихатим, навіть у злиднях. Він увійшов у панський будинок селища Гамлей з високо здійнятою головою та зневажливо подивився на величезні, грубо обтесані дерев’яні балки, що тримали дах, глинобитні стіни й вогнище без димаря посеред земляної підлоги.
Вільям уважно роздивлявся його. «Нехай я і сам у невідрадному становищі, але не впав так низько, як ти», — подумав він, споглядаючи його підв’язані мотузками сандалі, брудну сутану, неголене обличчя й нестрижене волосся. Ремігій ніколи не був гладким, але тепер став іще худішим, ніж колись. Попри бундючний вираз, його обличчя спотворили зморшки втоми й синяві мішки поразки під очима. Ремігій був ще не зігнутий, але вже добряче побитий життям.
— Благослови тебе Боже, сину мій, — сказав він Вільямові.
Із Вільямом це не працювало.
— Чого ти хочеш, Ремігію? — спитав він, навмисно, щоб познущатися із ченця, забувши додати «отче» або «брате».
Ремігій здригнувся, наче його вдарили. Вільям здогадався, що йому вже не вперше так дошкуляють, відколи його спіткала невдача.
— Землі, що ти дав мені як декану Ширингського капітулу, повернулись у власність графа Річарда, — сказав Ремігій.
— Не дивно, — відповів Вільям. — Усі маєтки повернулися тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.
— Але я залишився без засобів до існування!
— Не ти один, — байдуже відповів Вільям. — Тобі треба повертатись у Кінгзбридж.
Ремігій зблід із гніву.
— Я не можу, — тихо промовив він.
— Чому? — спитав Вільям, катуючи його.
— Ти знаєш чому.
— Бо Філіп скаже, що ти не повинен був випитувати секрети в маленьких дівчат? Бо він вважає тебе зрадником, адже ти сказав мені, де ховаються розбійники? Чи, може, він розсердиться на тебе через те, що ти став настоятелем церкви, яка мала замінити його власний собор? Так, схоже, тобі і справді не можна назад.
— Дай мені хоч що-небудь, — заблагав Ремігій. — Одне селище. Ферму. Маленьку церквицю!
— За поразку нагороди не дають, монаше, — жорстко відказав Вільям, якому це знущання приносило задоволення. — За стінами монастиря ніхто не стане про тебе дбати. Качки їдять хробаків, лиси їдять качок, люди стріляють лисів, а диявол полює на людей.
Голос Ремігія понизився до шепоту.
— Що мені робити?
— Проси милостиню, — відповів Вільям.
Ремігій розвернувся й пішов геть.
«І досі пихатий, — подумав Вільям. — Але це ненадовго. Ти ще простягнеш руку».
Він був радий бачити, що хтось опустився ще нижче, ніж він сам. Тяжко було забути нестерпне приниження того дня, коли він стояв перед замком, а його не пустили всередину. Перші підозри зародилися в нього, коли він дізнався, що Річард і частина його війська покинули Вінчестер, а щойно оголосили про умови мирної угоди, підозри переросли в тривогу, і він разом із лицарями поспішив у Ерлскасл. Він залишив у замку охорону, тому очікував побачити, що військо Річарда отаборилося в полі, взявши замок в облогу. Але навколо замку було тихо, і Вільям із полегшенням вилаяв себе за те, що надто переймався раптовим від’їздом Річарда.
Під’їхавши ближче, він побачив, що міст зведено. Біля рову він натягнув віжки й крикнув:
— Впустити графа!
Тоді на мурі з’явився Річард і сказав:
— Граф у замку.
Вільяму здалося, що земля захиталася в нього під ногами. Він завжди боявся Річарда, завжди визнавав у ньому небезпечного суперника, але досі не розумів, яка загроза може від нього виходити. Він думав, що справжня небезпека з’явиться після смерті Стефана, коли престол посяде Генріх, а це могло статися й через десять років. Тепер, сидячи в жалюгідній хатині та обмірковуючи свої помилки, Вільям з болем усвідомив, що Річард насправді дуже розумний. Він прослизнув у вузенький отвір можливостей, що з’явився перед ним. Його неможливо було звинуватити в порушенні миру в королівстві, адже війна досі тривала. Його зазіхання на графство, відповідно до умов мирного договору, були обґрунтовані. А Стефан, постарілий і втомлений, уже не мав сил битися.