Потворний здійняв меч, вдарив маму руків’ям по голові й відштовхнув її, не вдаривши лезом, — напевно, боявся, що меч застрягне в тілі, поки тато ще живий. Філіп зрозумів це лише через багато років, а тоді він кинувся до матері, не усвідомлюючи, що вона більше не здатна його захистити. Мама впала оглушена, а потворний знову заніс меч. Філіп схопився за її спідницю, поки мама намагалася встати, і не міг не дивитися на батька.
Тато дістав зброю з піхов і приготувався захищатись. Потворний ударив мечем, леза схрестилися, і пролунав гучний брязкіт. Як і всі діти, Філіп думав, що його батько нездоланний, але тієї миті він дізнався правду. Тато ослаб від втрати крові. Коли мечі схрестилися, він випустив свій з руки. Нападник замахнувся й швидко вдарив. Удар припав туди, де батькова м’язиста шия переходила в широкі плечі. Коли Філіп побачив, як гостре лезо врізалося в його тіло, він закричав. Потворний знов замахнувся і штрикнув мечем батькові в живіт.
Паралізований страхом, Філіп подивився на матір. Їхні погляди зустрілися, і саме в ту мить інший чоловік, бородатий, ударив її. Вона впала на підлогу поруч із Філіпом, з рани в голові лилася кров. Бородатий перехопив меч обома руками, спрямував його вниз, заніс так високо, немов хотів вдарити самого себе, та із силою опустив униз. Коли лезо увійшло в мамині груди, почувся невимовно жахливий тріск зламаних кісток. Лезо увійшло так глибоко (Філіп звернув на це увагу попри сліпучий панічний страх), що, напевне, вийшло в неї зі спини та прикололо до підлоги, немов цвяхом.
Філіп знов перевів нажаханий погляд на батька. Він побачив, як той упав на меч потворного та виплюнув великий згусток крові. Його супротивник відступив і смикнув меч, намагаючись витягнути його. Тато зробив іще крок до нього. Потворний скажено закричав і прокрутив меч у тата в животі. Цього разу йому вдалося витягнути лезо. Тато впав на підлогу й схопився руками за живіт, немов хотів затулити рану. Філіпові завжди здавалося, що людські нутрощі більш-менш тверді, тому він відчув подив і огиду, побачивши, як з батька вивалюються бридкі кишки й органи. Нападник високо здійняв меч, націлив його на тата точно так само, як бородатий, і завдав останнього удару.
Англійці подивилися один на одного, і Філіп несподівано побачив на їхніх обличчях полегшення. Вони обидва розвернулися й глянули на Френсіса. Один кивнув, другий знизав плечима, і Філіп зрозумів, що вони зараз вб’ють їх із братом, розітнувши своїми гострими мечами. І коли він подумав про те, як це буде боляче, жах закипів у ньому, аж здалося, що в нього зараз лусне голова.
Чоловік із закривавленою бородою швидко нахилився та схопив Френсіса за кісточку. Він підійняв його й тримав так, поки той кликав матір, не розуміючи, що вона мертва. Потворний витягнув меч із татового тіла й замахнувся, щоб ударити Френсіса просто в серце.
Проте він так і не вдарив. Почувся владний голос, і обидва молодики завмерли. Крики припинилися, і Філіп зрозумів, що це кричав він сам. Подивившись на двері, він побачив абата Пітера, який стояв у домотканій мантії із блискавками Господнього гніву в очах і дерев’яним хрестом, який тримав, наче меч.
Коли потім Філіп переживав цей день у кошмарах, прокидався спітнілим і кричав у темряву, йому завжди вдавалося заспокоїтися та знову заснути — варто було лише згадати цю фінальну картину й те, як шалений крик і несамовитий жах зникли, коли з’явився чоловік із хрестом у руках.
Абат Пітер знову заговорив. Філіп не розумів мови, якою він розмовляв, — то, звісно, була англійська, — але зміст його слів був зрозумілий, адже молодики мали присоромлений вигляд, а бородатий обережно опустив Френсіса на підлогу. Продовжуючи розмову, чернець упевнено ввійшов у кімнату. Воїни відступили на крок, немов боялися його, хоча вони були озброєні мечами й носили обладунки, а він мав лише вовняну мантію та дерев’яний хрест. Він зі зневагою повернувся до них спиною, опустився перед Філіпом і спокійно заговорив.
— Як тебе звуть?
— Філіп.
— О так, я згадав. А твого брата?
— Френсіс.
— Точно.
Абат вказав на закривавлені тіла на підлозі.
— Це твоя мама, так?
— Так, — відповів Філіп і відчув, як його знову накриває паніка, коли він вказав на спотворене тіло свого батька: — А це мій тато!
— Я знаю, — заспокійливо мовив монах. — Тільки не кричи більше, а відповідай, коли я запитаю. Ти розумієш, що вони мертві?
— Я не знаю, — жалібно відповів Філіп. Він знав, що тварини помирають, але як це могло статися з мамою і татом?
Абат Пітер сказав: