Звісно, завдання виконувала не сама нава: базу забезпечували важкі стовпи в бічній стіні та піварки. Нава лише приховувала ці деталі. Якби він зміг збудувати стопи й піварки для підтримки клеристорію так, щоб не вбудовувати їх у наву, ця проблема була б остаточно розв’язана.
Тут хтось покликав його знизу.
Джек насупився. Він був близький до розв’язання складного завдання, але хід його думок перервали. Він подивився вниз. Там стояв пріор Філіп.
Він увійшов у вежу та спустився гвинтовими сходами. Філіп був такий злий, що аж парував.
— Річард зрадив мене! — сказав він без передмови.
— Як? — здивувався Джек.
Спершу Філіп не відповів.
— Після всього, що я для нього зробив, — кипів він. — Я купував в Алієни вовну, коли всі намагалися її обдурити, — якби не я, вона так і не почала б торгівлю. Коли вона опинилась у злиднях, я призначив його керувати вартою. Минулого листопада я натякнув йому про зміст мирної угоди, і він зміг захопити Ерлскасл. І тепер, коли Річард повернув графство собі й панує в пишноті, він відвернувся від мене.
Джек іще не бачив Філіпа таким сердитим. Голена голова пріора почервоніла від обурення, а слова виривалися з його рота разом з бризками слини.
— Як саме Річард вас зрадив? — спитав Джек.
Філіп знову проігнорував його запитання.
— Я завжди знав, що Річард слабкий. Він майже не підтримував Алієну впродовж цих років — лише брав у неї те, що хотів, і не думав про її власні потреби. Але я не міг подумати, що він таки запеклий злодій.
— То що саме він зробив?
— Відмовився пускати нас у каменярню, — відповів нарешті Філіп.
Це приголомшило Джека. То була жахлива невдячність.
— І чим він це виправдовує?
— Усе майно повертається власникам, яким воно належало за часів першого короля Генріха. А каменярню нам дарував король Стефан.
Річардова жадоба виявилася неабиякою, але Джек не поділяв гніву Філіпа. Собор було вже зведено наполовину — здебільшого з каменю, за який доводилося платити, — і надалі вони якось дадуть собі раду.
— Власне кажучи, думаю, правда на його боці, — сказав він з викликом.
— Як ти можеш так говорити? — розлютився Філіп.
— Хіба не так само ви вчинили зі мною? — спитав Джек. — Я приніс вам Плачущу Мадонну, створив прекрасний проект нового собору та збудував мур, щоб захистити вас від Вільяма, а ви заявили, що я не можу жити разом із матір’ю моїх дітей. Це також невдячно.
Це порівняння шокувало Філіпа.
— Це зовсім інше! — запротестував він. — Я не хочу, щоб ви жили окремо. Це Валер’ян не дозволив розірвати шлюб. А за законом Божим ви не повинні жити в гріху.
— Я певен, що Річард також може сказати щось таке, — не поступався Джек. — Адже то не він наказав повернути майно власникам. Він просто підкоряється законові.
Пролунали полуденні дзвони.
— Закон Божий і закон людей — не одне й те саме, — зауважив Філіп.
— Але ми маємо дотримуватися їх обох, — заперечив Джек. — А тепер я піду обідати разом з матір’ю моїх дітей.
Він пішов і залишив Філіпа стояти із засмученим виглядом. Насправді Джек не думав, що Філіп такий самий невдячний, як Річард, але йому полегшало, коли він висловив усе, що думає. Він вирішив спитати в Алієни щодо каменярні: може, з Річардом вийде якось домовитися — їй краще знати.
Він вийшов з подвір’я пріорату й попростував вулицями до будинку, де жив із Мартою. Алієна з дітьми, як і завжди, були на кухні. Голод закінчився: минулого року врожаї були рясні, харчів більш-менш вистачало, тож на столі був білий хліб і смажена баранина.
Джек поцілував дітей. Саллі також цмокнула його, однак Томмі, який мав уже одинадцять років і прагнув скоріше стати дорослим, тільки зніяковіло підставив щоку. Джек усміхнувся, але промовчав: він пам’ятав, як і сам думав, що поцілунки — то дурня.
Алієна здавалася чимось стривоженою. Джек сів на лавку поруч із нею і сказав:
— Філіп гнівається через те, що Річард не віддає йому каменярню.
— Це жахливо, — м’яко відповіла Алієна. — Річард страшенно невдячний.
— Як думаєш, його можна переконати?
— Не знаю, — кинула вона. Вочевидь її думки були деінде.
— Схоже, тебе це не дуже цікавить.
Вона подивилася на нього з викликом.
— Так, не дуже.
Йому був знайомий цей настрій.
— Скажи мені, що сталося.
Вона підвелася.
— Ходімо в кімнату.
Він із жалем подивився на баранячу ногу, вийшов з-за столу та рушив за нею в кімнату. Вони, як завжди, залишили двері відчиненими — щоб ніхто їх ні в чому не запідозрив, якщо раптом увійде в дім. Алієна сіла на ліжко та схрестила руки на грудях.