— Тому що ти все витрачаєш на полювання!
— А що мені робити?
— Ти маєш зробити так, щоб землі збагачували тебе! Треба дуже багато зробити: подолати наслідки голоду й війни, запровадити нові способи землеробства, вирубати ліси та осушувати болота — і так ти примножиш свої статки! Для цього не треба відбирати каменярню, яку король Стефан подарував Кінгзбриджському пріоратові.
— Я ніколи не брав того, що не належало б мені.
— Ти взагалі нічого і ніколи не робив! — Алієна спалахнула. Вона так розгнівалася, аж готова була сказати те, про що раніше мовчала. — Ти жодного дня не працював. Ти брав у мене гроші на свою нікчемну зброю, ти прийняв посаду, яку дав тобі Філіп, ти взяв графство, коли я піднесла його тобі на блюдечку. І тепер ти нездатний ним керувати так, щоб не відбирати те, що тобі не належить!
Вона розвернулася й пішла.
Річард хотів був піти за нею, але хтось його затримав, вклонившись і спитавши про справи. Алієна чула, як він щось ввічливо відповів, а потім зав’язалася розмова. Утім, так було навіть краще: вона висловилася й не хотіла з ним сперечатися. Дісталася мосту й озирнулася. До Річарда знову хтось звернувся, але він махнув рукою, показуючи, що хоче з нею поговорити. Вона побачила, що Джек, Томмі та Саллі стали ганяти м’яча палицями. Алієна дивилася, як вони грають під сонечком, і відчула, що не в праві розлучати їх. «Але як іще, — подумала вона, — мені жити нормальним життям?»
Вона перейшла міст і подалася в місто. Їй хотілося побути на самоті.
Алієна знайшла собі житло у Вінчестері — просторий будинок з приміщенням для торгівлі на першому поверсі, житловою кімнатою на другому, окремою опочивальнею та великою коморою для тканини на подвір’ї. Але що ближчим ставав день переїзду, то менше вона хотіла їхати туди.
Спекотні вулиці Кінгзбриджу були рясно притрушені пилюкою, а повітря кишіло мухами, що живилися на численних гноївнях. Крамниці та будинки були зачинені. У місті не залишилося нікого — всі зібралися на галявині.
Вона пішла в Джеків будинок. Туди він з дітьми повернеться після ігор. Дім стояв з відчиненими дверима. Алієна роздратовано насупилася. Хто залишив двері відчиненими? Ключі від будинку мала вона, Джек, Річард і Марта. У хаті не було чого красти. Алієна не тримала там грошей: упродовж багатьох років Філіп дозволяв їй залишати їх у скарбниці пріорату. Але з вулиці могли налетіти мухи.
Алієна увійшла. Усередині було темно та прохолодно, але в кімнату налетіло безліч мух, як вона й боялася. Вони повзали по полотну, а двійко ос дзижчали над кришкою глечика з медом.
А за столом сидів Альфред.
Алієна скрикнула з переляку, але швидко прийшла до тями й спитала:
— Як ти сюди потрапив?
— Я маю ключ.
«Довго ж він беріг його», — подумала Алієна та придивилася до Альфреда. Його широкі плечі сталі кістлявими, а обличчя змарніло.
— Що ти тут робиш? — запитала знов.
— Хотів побачитися з тобою.
Алієна помітила, що труситься — не зі страху, а зі злості.
— Я не хочу тебе бачити — ані зараз, ані будь-коли ще, — випалила вона. — Ти ставився до мене як до собаки, а коли Джек пожалів тебе й дав тобі роботу, ти зрадив його й повів усіх майстрів у Ширинг.
— Мені потрібні гроші, — сказав він тоном, в якому змішувалися благання й виклик.
— Іди працюй.
— Будівництво в Ширингу зупинилося, а в Кінгзбриджі ніхто не дасть мені роботу.
— Ну то йди в Лондон, іди в Париж!
— Я думав, ти допоможеш мені, — наполягав він з упертістю вола.
— Тобі нема чого тут шукати. Краще йди геть.
— Невже тобі не шкода мене? — сказав він, і вся його зневага раптом зникла, поступившись благанню.
Вона обперлася об стіл, щоб зібратися.
— Альфреде, ти не розумієш, що я тебе ненавиджу?
— Чому? — спитав він з ображеним виглядом, немов її слова здивували його.
«Господи, який він тупий! — подумала Алієна, — і це єдине, що його виправдовує».
— Милостиню можеш просити в монастирі, — втомлено мовила вона. — Пріор Філіп має неймовірну здатність пробачати, на відміну від мене.
— Але ти моя дружина, — сказав Альфред.
Це було занадто.
— Я тобі не дружина, — прошипіла вона. — А ти мені не чоловік. І не був ніколи. А тепер — геть із будинку.
На її подив, він схопив її за волосся.
— Ти моя дружина, — повторив він.
Альфред потягнув її до себе через стіл, а другою рукою схопив за груди та сильно стиснув.
Алієна не чекала такого від чоловіка, який спав із нею в одній кімнаті впродовж дев’яти місяців і жодного разу не намагався кохатися. Вона закричала й відсахнулася від нього, але він міцно тримав її за волосся та потягнув назад.