— Ніхто не почує, як ти кричиш, — сказав він. — Усі за річкою.
Раптом вона страшенно злякалася. Навколо не було ні душі, а Альфред дужий. Вона пройшла стільки доріг, стільки років ризикувала життям — і тепер чоловік, з яким вона була одружена, напав на неї в її власній домівці!
Він побачив страх в її очах і сказав:
— Страшно тобі? То поводься чемно.
Альфред поцілував її. Вона щосили вкусила його за нижню губу. Він заричав з болю.
Алієна не чекала, що він її вдарить: щока наче вибухнула, і вона злякалася, що він міг зламати їй щелепу. На мить у неї потемнішало в очах, і вона втратила рівновагу. Вона відступила від столу й відчула, що падає. Очерет на підлозі пом’якшив удар. Вона струсила головою, щоб прийти до тями, і потягнулася по ніж, що висів на ремінці в неї на лівій руці. Але не встигла вона його витягти, як Альфред міцно схопив її за зап’ястки та сказав:
— Я знаю про твій ножик. Я бачив, як ти роздягаєшся, — пам’ятаєш?
Він відпустив її руки, ще раз ударив в обличчя й забрав кинджал. Алієна намагалася вирватися. Він сів їй на ноги та схопив за шию. Вона спробувала висмикнути руки. Він підніс кинджал їй до обличчя.
— Не смикайся, інакше виріжу тобі очі, — попередив він.
Алієна завмерла. Думка про те, що вона може осліпнути, нажахала її. Вона бачила людей, яким вирізали очі в покарання. Вони жебракували на вулицях, вирячившись порожніми западинами на перехожих. Діти знущалися з них — щипали та підчіплювали, — аж доки розлючені сліпці кидалися на кривдників у марних спробах їх схопити, що робило ту гру ще захопливішою. Зазвичай вони помирали за рік-два.
— Я знав, що це тебе заспокоїть, — сказав Альфред.
Навіщо він робить це? Він ніколи не відчував до неї пристрасті. Може, тому що лютує через свою поразку, а вона беззахисна? Може, він бачив у ній світ, що відмовився від нього?
Альфред нахилився до Алієни, сидячи на ній верхи й стиснувши колінами її стегна. Він наблизився до її обличчя.
— Ну ж бо — поводься чемно, — сказав він і знову поцілував її. Щетина на його неголеному обличчі дряпала їй шкіру. Від нього тхнуло пивом і цибулею. Вона міцно стиснула губи.
— Хіба ж це чемно? — кинув він. — Поцілуй мене.
Він знову вп’явся своїми губами в її та підніс ножа ще ближче. Коли жало торкнулося її повік, вона розтулила губи. Її нудило від запаху з його рота. Він пропхнув язика їй проміж губ. Вона відчувала, що от-от виблює, і щосили стримувалася, адже боялася, щоб він не вбив її.
Альфред знову відірвався від неї, але ніж і далі тримав біля обличчя.
— Ану, — сказав він, — торкнися.
Він схопив її за руку та потягнув собі під туніку. Вона торкнулася його члена.
— Візьмися за нього, — наказав він, і вона схопилася за нього. — А тепер гладь, лагідненько.
Алієна послухалася. Може, якщо вона зуміє задовольнити його в такий спосіб, їй вдасться уникнути найгіршого. Вона з острахом подивилася на чоловіка. Його обличчя почервоніло, а очі заплющилися. Вона провела рукою аж до кореня, згадавши, що Джек від цього шаленів. Подумала, що, можливо, ніколи більше не зможе насолоджуватися цим, і на очах у неї з’явилися сльози.
Він замахнувся ножем.
— Не так сильно!
Вона ослабила хватку.
І тут відчинилися двері.
Надія на неочікуваний порятунок змусила її серце забитися сильніше. Сонячне світло залило кімнату й засліпило її крізь сльози. Альфред завмер. Вона відсмикнула руку.
Вони обоє подивилися на двері. Алієна не бачила, хто там стояв. «Тільки б не діти, — подумки благала вона, — я помру від сорому!»
Вона почула розлючене ревіння та зморгнула сльозою — то був її брат Річард.
Бідолашний Річард: це було мало не гірше, ніж якби тут опинився Томмі. Річард, чий шрам на місці мочки правого вуха нагадував йому про сцену, свідком якої він став у чотирнадцять. Тепер він знову був свідком такої самої сцени. Чи зможе він це витримати?
Альфред став підводитися на ноги, але Річард був набагато швидшим. Алієна, немов у тумані, побачила, як він пробіг через кімнату, замахнувся ногою та вдарив Альфреда в щелепу. Альфред упав на стіл. Річард пішов на нього, вимахуючи руками й ногами, наступив на Алієну та навіть не звернув на це уваги. Алієна відповзла вбік. Річардове обличчя перетворилося на маску неконтрольованої люті. Він не дивився на Алієну. Вона зрозуміла, що йому чхати на неї. Його розлютило не те, що Альфред зробив із нею сьогодні, а те, що Вільям із Волтером зробили з ним, Річардом, вісімнадцять років тому. Тоді він був малий, слабкий і безпорадний, але тепер перетворився на великого дужого чоловіка, загартованого в битвах, який нарешті знайшов, на кому вимістити гнів, що визрівав у ньому впродовж усіх цих років. Він знову й знову бив Альфреда. Той топтався біля столу, намагаючись прикритися руками. Річард потужним ударом влучив йому в підборіддя, і той завалився на спину.