— Це наче заснути.
— Але в них розплющені очі! — закричав Філіп.
— Тихіше. Тоді треба їх заплющити.
— Так, — погодився Філіп. Йому здавалося, що це може щось виправити.
Абат Пітер встав, взяв Філіпа та Френсіса за руки й повів їх до тіла їхнього батька.
Він став на коліна та взяв Філіпа за праву руку.
— Я покажу тобі як, — сказав він і потягнув його руку до батькового обличчя, але Філіпові було страшно торкатися батька, адже його тіло було таким дивним, блідим, слабким і жахливо пораненим, і він висмикнув руку. Філіп озирнувся на абата Пітера — людину, з якою ніхто не сперечався, — але той не сердився.
— Ну ж бо, — мовив він натомість лагідно й знову взяв Філіпа за руку.
Цього разу Філіп не пручався. Монах взяв його за вказівний палець і заплющив ним повіку його батька, прикривши страшно витріщене око. Потім абат сказав:
— Заплющ друге око.
Тепер Філіп самостійно простягнув руку, торкнувся татової повіки й опустив її.
Йому полегшало.
Абат Пітер сказав:
— Заплющимо тепер і мамині очі?
— Так.
Вони стали на коліна перед її тілом. Абат рукавом стер кров з її обличчя. Філіп спитав:
— А може, хай Френсіс?
— Так, хай допоможе, — відповів абат.
— Зроби те саме, що я, Френсісе. Заплющ мамині очі, як я заплющив татові, щоб вона спала, — сказав Філіп братові.
— Вони сплять? — спитав Френсіс.
— Ні, але це те саме, що спати, — авторитетно відповів Філіп, — тому очі мають бути заплющеними.
— Ну добре, — сказав Френсіс, без вагань простягнув свою пухлу ручку й обережно опустив мамині повіки.
Потім абат підхопив їх під руки й, не дивлячись на воїнів, виніс хлопців з хати й рушив до крутої стежини, що вела на пагорб, під захист монастирських стін.
Він нагодував їх на монастирській кухні, а потім, щоб не залишати наодинці із сумними думками, наказав допомогти кухареві приготувати вечерю для ченців. Наступного дня він повів їх подивитися на тіла їхніх батьків. Їх омили й перевдягнули, зашивши та, як можна було, замаскувавши рани, і поклали в домовини біля церковної нави. Окрім них, Філіп і Френсіс побачили кількох своїх родичів, адже не всі селяни встигли сховатись у монастирі від війська, що наступало. Абат Пітер повів їх на похорон і показав, як обидві труни опустили в одну могилу. Філіп заплакав, і Френсіс за ним. Хтось шикнув на них, але абат Пітер сказав:
— Хай плачуть.
Лише після того, як хлопчики серцем усвідомили, що їхні батьки пішли назавжди й ніколи не повернуться, він нарешті заговорив про їхнє майбутнє.
Серед їхніх родичів не залишилося жодної повної родини: у кожній сім’ї було вбито або батька, або матір. Доглядати хлопців не було кому. Лишалося два шляхи: їх могли віддати або навіть продати фермеру, де вони були б за рабів, доки не виросли б і не втекли б із ферми, або вони могли присвятити життя служінню Божому.
Випадки, коли малі хлопці ставали послушниками в монастирі, не були поодинокими. Зазвичай вони потрапляли туди в одинадцять років, але не раніше ніж у п’ять, адже ченці не готові були доглядати зовсім малих дітей. Деякі з тих хлопців були сиротами, інші — з неповних сімей, ще інші — з багатодітних. Зазвичай сім’я віддавала за це суттєву пожертву на користь монастиря: ферму, церкву або навіть ціле селище. Якщо ж родини були зовсім злиденні, могло обійтися й без пожертви. Але Філіпів батько залишив по собі невеличке господарство на пагорбі, тому прийняття його дітей не було для монастиря чистою благодійністю. Абат Пітер запропонував взяти до себе хлопців і прийняти ферму. Ті їхні родичі, що вціліли після нападу, погодилися, й угоду затвердив принц Гвінедійський Ґріфід ап Кінан, приборканий, але не впокорений армією короля Генріха, воїни якої вбили Філіпового батька.
Абат часто стикався із журбою, але, попри всю свою мудрість, він не був готовий до того, що відбувалося з Філіпом. Десь через рік, коли його скорбота, здавалося, минула й хлопці звикли до життя в монастирі, Філіпа охопила невблаганна лють. Умови життя в громаді на пагорбі не були аж такі погані, щоб спровокувати ту лють: були харчі й одяг, камін у спочивальні взимку й навіть дещиця любові та прихильності, а дисципліна й нудні ритуали компенсувалися порядком і стабільністю. Але Філіп почав поводитися так, немов був несправедливо ув’язнений. Він не підкорявся наказам, за кожної нагоди зневажав авторитет ченців, крав їжу, бив яйця, відпускав коней, кепкував з немічних і ображав старших. Єдине порушення, якого він уникав, було святотатство, тому абат пробачав йому все інше. Врешті-решт Філіп просто переріс це. Якось на Різдво він пригадав минулі дванадцять місяців і усвідомив, що жодної ночі не провів у келії для покараних.