— Неправда, — сказав Філіп. — Річард рішив Альфреда, але то було не вбивство. Альфред намагався скоїти зґвалтування.
Алієна затремтіла.
— Зґвалтування? — перепитав Вільям. — Кого він хотів зґвалтувати?
— Алієну.
— Але вона його дружина! — тріумфально вигукнув Вільям. — Як може чоловік зґвалтувати свою дружину?
Алієна зрозуміла, до чого хилить Вільям, і в ній почала закипати злоба.
— Вони не жили подружнім життям, до того ж Алієна подала клопотання про розірвання шлюбу.
— Яке відхилили. Їх обвінчали у церкві. За законом вони й досі одружені. Не було ніякого зґвалтування. Навпаки, — Вільям розвернувся й вказав пальцем на Алієну. — Вона багато років старалася позбутися чоловіка та переконала брата допомогти їй прибрати його з дороги, а той заколов Альфреда її кинджалом!
Серце Алієни скував холодний страх. Вільям нахабно брехав, але тим, хто не був свідком подій, підтасовані таким чином факти могли видатися цілком правдоподібною історією. Річард втрапив у халепу.
— Шериф не може заарештувати графа.
«Це правда, — подумала Алієна. — Я мало не забула про це».
А Вільям дістав пергаментний сувій.
— Я маю королівський рескрипт. Арештовую його іменем короля.
Алієна була у відчаї. Вільям усе продумав.
— Як йому це вдалося? — пробурмотіла вона.
— Швидко ж він обернувся, — сказав Джек. — Напевне, поїхав у Вінчестер і зустрівся з королем, щойно дізнався новини.
Філіп витягнув руку.
— Покажи рескрипт.
Вільям простягнув йому документ. Їх розділяло кілька ярдів. Мить обидва стояли на місці, але потім Вільям здався, підійнявся сходами та подав пергамент Філіпові.
Філіп прочитав його й віддав назад.
— Це не дає тобі права нападати на монастир.
— Це дає мені право арештувати Річарда.
— Він попросив прихистку.
— Он воно як! — Вільям, здавалося, не здивувався.
Він кивнув, немов почув підтвердження тому, на що чекав, і відступив на кілька кроків. Заговорив гучно — так, щоб могли почути всі навколо:
— Передайте йому, що він буде арештований, щойно вийде з пріорату. Мої помічники чекатимуть на нього в місті й біля замку. Запам’ятайте… — Він окинув оком натовп. — Запам’ятайте, що той, хто нападе на помічника шерифа, нападе на королівського слугу. — Потім Вільям розвернувся до Філіпа. — Скажіть йому, що він може лишатись у прихистку скільки завгодно, але якщо захоче вийти, на нього чекає правосуддя.
Запанувала тиша. Вільям повільно зійшов униз сходами й перетнув кухонне подвір’я. Його слова здавались Алієні вироком. Натовп розступився перед ним. Проходячи повз Алієну, Вільям окинув її самовдоволеним поглядом. Поки він ішов до брами та сідав верхи, всі дивилися йому вслід. Він віддав якийсь наказ і поскакав геть. Двоє воїнів залишилися біля брами.
Алієна обернулася й побачила, що до них із Джеком підійшов Філіп.
— Ідіть у мій будинок. Нам треба поговорити, — тихо сказав він і повернувся на кухню.
Алієні здалося, що він чомусь радіє, хоч і старається цього не показати.
Збудження, що охопило всіх, вщухло. Будівники повернулися до роботи, жваво обговорюючи те, що сталося. Елена пішла до онуків, а Джек із Алієною пройшли через цвинтар, повз будівництво до будинку Філіпа. Його ще не було там, і вони сіли чекати на лавці.
Роззирнувшись, Алієна відзначила, що оселя Філіпа стала більш обжитою. У порівнянні з опочивальнею в графському замку вона й досі здавалася бідною, але була не такою аскетичною, як раніше. У кутку, перед вівтарем, лежав килимок, щоб пом’якшити біль у колінах під час тривалих нічних молитов, а на стіні над ним висіло оздоблене коштовностями розп’яття — напевне, чийсь дорогий подарунок. «Філіпові не завадить трохи попуститися щодо себе, — подумала Алієна. — Тоді, можливо, він і до інших ставитиметься не так суворо».
За кілька хвилин прийшов Філіп, а разом із ним і схвильований Річард. Він негайно заговорив:
— Вільям не зможе, це безумство! Я побачив, як Альфред намагається зґвалтувати мою сестру — з ножем у руці, — і він мало не вбив мене!
— Заспокойся, — сказав Філіп. — Нумо все обговоримо та спробуємо з’ясувати, що нам справді загрожує. Може, присядемо?
Річард сів, але не замовкав.
— Загрожує? Мені ніщо не загрожує. Шериф не може арештувати графа, навіть за вбивство.
— Але він намагатиметься, — наполягав Філіп. — За стінами пріорату на тебе чекають його люди.
Річард презирливо відмахнувся.
— Я пройду повз них із зав’язаними очима. Це пусте. А Джек приведе мого коня під міський мур.