— Алієна, — не забарився з відповіддю Філіп.
Їй раптом перехопило подих. Правити графством замість брата, як колись її батько… Ця пропозиція на мить приголомшила Алієну, але щойно вона прийшла до тями, як зрозуміла, що Філіп має рацію. Коли чоловік ішов битися за Святу землю, його володіннями зазвичай розпоряджалася дружина. Ніхто не став би заперечувати, якби за неодруженого графа маєтком розпоряджалася його сестра. А вона правитиме графством саме так, як завжди вважала за доцільне: справедливо, натхненно й плідно. Вона зробить усе те, на що не був здатний Річард. Від цієї думки в Алієни аж серце зайшлося. Вона спробує на ділі свої задуми: орати кіньми замість волів і засіювати перелоги ярими культурами — вівсом і горохом. Вона розчистить нові землі, створить нові ринки й нарешті пустить Філіпа в каменярню…
Пріор, безперечно, подумав про це. З усіх планів, які будь-коли задумував Філіп, цей був найблискучішим. Одним махом він розв’язав аж три питання: звільнив Річарда від відповідальності, віддав графство в руки обізнаної людини та повернув собі каменярню.
— Король Балдуїн радо прийме тебе, — сказав Філіп. — Особливо якщо ти приведеш із собою лицарів і воїнів, які захочуть тебе супроводжувати. То буде твій власний хрестовий похід. — Він зробив паузу, щоб Річард усвідомив почуте. — Там Вільям тебе не дістане. І ти повернешся героєм. Тоді ніхто не наважиться тебе повісити.
— Свята земля, — промовив Річард, і в очах його блиснув вогник «слава або смерть».
Алієна подумала, що це — саме те, що йому треба. Правити графством він не вмів. Річард був солдатом і прагнув битися. Вона бачила це в його замріяному погляді. Подумки він уже був там, захищав пісковий редут із мечем у руках і червоним хрестом на щиті, відбиваючи напад язичницької орди під гарячим сонцем.
Він був щасливий.
IV
На весілля прийшло ціле місто.
Це здивувало Алієну. Більшість і раніше ставилася до них із Джеком як до подружжя, і їй здавалося, що весілля сприйматимуть як просту формальність. Вона чекала на кількох подруг приблизно свого віку й Джекових приятелів-майстрів. Але до них прийшли всі чоловіки, жінки й діти Кінгзбриджу. Алієну зворушила їхня увага, а найбільше — те, що всі вони раділи за неї. Вона зрозуміла, що містяни співчували через труднощі, які їй довелося пережити, — навіть ті, хто з ввічливості не казав про це. Тепер вони прийшли поділити її радість, що вона нарешті одружилася із чоловіком, якого так довго кохала. Алієна пройшла вулицями міста з братом Річардом під руку, засліплена усмішками, якими її нагороджували містяни, та сп’яніла від щастя.
Річард їхав на Святу землю наступного дня. Король Стефан погодився на цей компроміс — він, здавалося, радів, що так легко позбувся Річарда. Шериф Вільям цілком очікувано обурився, адже він мав на меті позбавити Річарда графського титулу, а натомість втратив останню можливість досягти цього. Сам Річард видавався відстороненим: він не міг дочекатися, коли вже поїде.
«Не таким батько бачив моє з Річардом майбутнє, — подумала Алієна, коли вони заходили на подвір’я пріорату. — Річард не мав битися в далеких землях, а я не мала правити графством». Однак вона більше не мусила жити за батьковими настановами. По-перше, від його смерті минуло сімнадцять років, а по-друге, Алієна знала те, чого батько не розумів: вона правитиме графством набагато краще за Річарда.
Вона вже стала до стерна влади. Слуги в замку зледащіли упродовж років недбалого правління, і Алієні довелося приводити їх до тями. Вона навела лад у коморах, наказала пофарбувати стіни у великій залі та прибратися в пекарні й броварні. На кухні було так брудно, що вона веліла спалити її та збудувати нову. Почала власноруч видавати щотижневу платню — на знак того, що вона тепер головна, — і вигнала трьох воїнів за постійне пияцтво.
А ще Алієна наказала збудувати новий замок за годину їзди від Кінгзбриджу, оскільки Ерлскасл був надто далеко від собору. Джек намалював ескіз нової будівлі, і вони збиралися переїхати туди, щойно буде завершено донжон, а тим часом жили на дві домівки: в Ерлскаслі та Кінгзбриджі.
Вони вже провели кілька ночей разом у дівочій опочивальні Алієни в Ерлскаслі, якомога далі від осудливого погляду Філіпа, і почувалися немов у медовий місяць, охоплені непогамовною пристрастю, — напевне тому, що вперше мали кімнату з дверима, які можна було зачинити. Приватність була привілеєм лордів: всі інші спали й кохалися у великій залі внизу. Навіть ті подружжя, що мали власні домівки, постійно перебували на очах у своїх дітей, або родичів, або сусідів, що могли раптом увійти: люди замикали двері, коли йшли, а не коли були вдома. Алієна ніколи не приділяла цьому особливої уваги, але тепер пізнала особливий трепет від усвідомлення, що можна робити все, що заманеться, і не потрапити нікому на очі. Згадки про те, що вони з Джеком витівали впродовж тих двох тижнів, змушували її зашарітися.