Джек чекав на наречену в недобудованій наві собору разом із Мартою, Томмі та Саллі. Зазвичай молодята обмінювалися обітницями на паперті церкви, а потім ішли всередину на месу. Але поки що папертю мав послужити перший прогін нави. Алієна рада була вінчатися в церкві, яку будував Джек. Цей собор став такою самою невіддільною його частиною, як одяг, що він носив, або те, як він кохався. Собор мав стати схожим на нього самого: граційний, вигадливий, життєрадісний і геть не схожий на те, що будували до нього.
Вона подивилася на Джека з любов’ю. Йому було вже тридцять, і він став вродливим чоловіком з рудими кучерями та блискучими блакитними очима. Алієна пам’ятала його ще негарним хлопчиком, не вартим того, щоб звертати на нього увагу. А ось Джек покохав її з першого погляду й досі здригався зі згадки, як усі кепкували з нього, коли він сказав, що ніколи не мав батька. То було двадцять років тому. Двадцять років…
Вони з Джеком могли більше ніколи не побачитися, якби не пріор Філіп. Ось він якраз з усмішкою ввійшов у церкву з клуатру та попрямував у наву — схоже, щиро радий нарешті їх обвінчати. Алієна згадала, як уперше зустрілася з ним: досі гостро пам’ятала свій відчай, коли торговець вовною намагався ошукати її після всіх тих зусиль, яких вона доклала, щоб зібрати паку вовни, і неймовірну вдячність молодому чорнявому ченцеві, який врятував її, сказавши, що готовий будь-коли купляти в неї вовну…. Тепер його волосся геть посивіло.
Він врятував її, а потім мало не погубив, коли змусив Джека обирати між нею та собором. Філіп дотримувався суворих принципів, коли йшлося про зло й добро, і цим дещо нагадував її батька. Але хай там як, він сам захотів провести церемонію вінчання.
Елена прокляла перший шлюб Алієни, і те прокляття подіяло. Алієна була рада цьому. Якби її шлюб з Альфредом не виявився цілком нікчемним, вона могла б і досі жити з ним. Дивно було розмірковувати про те, як могло скластися життя: від цього ставало страшно, як від кошмарних снів або видінь. Вона згадала вродливу, привабливу арабську дівчину в Толедо, яка була закохана в Джека: що, якби він одружився з нею? Тоді, приїхавши в Толедо з дитиною на руках, вона знайшла б його в сімейному колі, де його тілом і думками володіла б інша. Сама згадка про це була нестерпною.
Алієна слухала, як Джек бурмоче «Отче наш». Тепер здавалося неймовірним, що коли вона приїхала жити в Кінгзбридж, то звертала на нього не більше уваги, ніж на кота торговця зерном. А от він її помітив, адже потайки кохав усі ті роки. Він мав дивовижне терпіння. Дивився, як сини заможних дворян приїздять залицятися до неї та йдуть геть — розчаровані, ображені або зневірені. І він бачив — бо то був розумний хлопчина, — що залицянням її не завоюєш, тому обрав обхідний шлях і став їй другом: розповідав цікаві історії та змусив покохати себе так, що вона того навіть не помітила. Алієна пам’ятала їхній перший поцілунок — несподіваний і наче ненавмисний, — але він пік їй губи упродовж багатьох тижнів по тому. Другий поцілунок вона запам’ятала ще яскравіше. Щоразу, коли чула грюкіт валяльного млина, згадувала темну, незнайому та непрохану хвилю пристрасті, яка тоді наринула на неї.
Мало не найбільше в житті Алієна жалкувала про те, що після цього охолонула до нього. Джек кохав її щиро й беззастережно, а вона так злякалася, що відвернулася від нього та вдала, ніби він їй байдужий. Це дуже ранило його, і, хоча він не розлюбив її, а рана загоїлася, вона однаково залишила по собі шрам, як і всі глибокі рани. Часом той шрам давав про себе знати: Алієна бачила його в Джековому погляді, коли вони сварилися й вона холодно говорила до нього. Тоді його очі казали їй: «Знаю, що ти можеш бути жорстокою, можеш зробити мені боляче, і я маю бути насторожі».
Чи був той втомлений вираз в його очах зараз, коли він клявся кохати її та бути вірним їй до кінця життя? «Він має всі підстави сумніватися в мені, — думала Алієна. — Я одружилася з Альфредом, а хіба можна уявити собі страшнішу зраду? Але я спокутувала це, коли пішла шукати його по всьому світі».
Такі розчарування, зради та примирення були притаманні подружньому життю, але вони з Джеком пройшли через усе це ще до вінчання. Тепер Алієна була певна, що добре знає його. Ніщо вже не могло її здивувати. То було доволі незвично, але набагато краще, ніж дати шлюбну обітницю та лише згодом дізнатися, який твій супутник життя насправді. Священники із цим не погодилися б, а Філіп, напевне, знепритомнів би, якби знав, про що вона думає, але хіба священники щось тямлять у коханні?