Єпископ Валер’ян був із тих священнослужителів, які підтримували сильних світу цього. На його думку, влада на те і влада, щоб нею користуватися. Поразки минулих тридцяти років не послабили ані його віри в те, що він є знаряддям здійснення волі Божої, ані його безжальної рішучості вершити свій святий обов’язок. Вільям був певен, що навіть під час служби з освячення Кінгзбриджського собору Валер’ян обмірковує, як зіпсувати Філіпів тріумф.
Вільям проштовхувався між людьми. Коли він ходив, ноги в нього боліли менше, ніж коли стояв. Під час його відвідин Ширингської церкви Волтер носив для нього стілець, і тоді Вільям міг подрімати. А тут він мусив спілкуватися з людьми, до того ж багато хто з них використовував цей час для ведення справ. Вільям ходив, підлещуючись до сильних, залякуючи слабких, і в усіх без винятку вивідував щось про інших. Він був уже нездатний сіяти страх у серцях містян, як за давніх добрих часів, але як шерифа його досі побоювалися та поважали.
Служба тривала нескінченно, а тоді монахи зробили перерву, щоб обійти собор і обприскати стіни святою водою. Ближче до завершення пріор Філіп оголосив про призначення нового підпріора: ним став брат Джонатан, монастирський сирота, якому було вже за тридцять. Він був надзвичайно високий і нагадав Вільямові Тома Будівника, який теж здавався справжнім велетнем.
Коли служба нарешті закінчилася, поважні гості потягнулись у південний трансепт, а дрібне дворянство графства зібралося навколо, щоб привітати їх. Вільям пошкутильгав до них. Колись він вважав себе рівнею єпископам, але тепер мав уклонятися лицарям і дрібним поміщикам. Єпископ Валер’ян поманив Вільяма до себе та спитав:
— Хто такий цей новий підпріор?
— Монастирський сирота, — відповів Вільям. — Завжди був улюбленцем Філіпа.
— Замолодий він як на підпріора.
— Коли Філіп став пріором, він був іще молодший.
Валер’ян замислився.
— Монастирський сирота… Нагадай мені подробиці.
— Коли Філіп переїхав сюди, він привіз із собою малюка.
Валер’янове обличчя прояснилося — схоже, він пригадав.
— О так! Як я міг забути про це?
— Це було тридцять років тому. Хіба не однаково?
Валер’ян презирливо подивився на Вільяма. Той ненавидів цей погляд — Валер’ян немов питав: «Невже так складно здогадатися, тупий ти биче?» Ногу пронизав біль, і Вільям переніс вагу на другу, щоб його вгамувати.
— Звідки взявся той малюк? — спитав Валер’ян.
Вільям проковтнув образу.
— Його знайшли покинутим біля старого лісового скиту, якщо не помиляюсь.
— Пречудово, — завзято мовив Валер’ян.
Вільям не розумів, до чого той хилить.
— То й що? — спитав він понуро.
— Чи можеш ти сказати, що Філіп виховував дитину, немов власного сина?
— Можливо.
— А тепер він призначив його підпріором.
— Схоже, його обрали самі ченці. Гадаю, вони його люблять.
— Той, хто в тридцять п’ять стає підпріором, зрештою стане кандидатом на посаду пріора.
Вільям не став іще раз перепитувати, що в тому такого. Натомість він чекав, наче недоумкуватий школяр, доки Валер’ян сам пояснить.
— Напевне, Джонатан насправді Філіпів син, — сказав нарешті Валер’ян.
Вільям розсміявся. Він очікував глибоких умовиводів, а Валер’ян сказав щось геть безглузде. На радість Вільяма, його зневага змусила Валер’янові воскові щоки зашарітися.
— Ті, хто знають Філіпа, ніколи в таке не повірять, — заперечив Вільям. — Він народився старим висохлим дідом. Маячня!
Він знову розсміявся. Валер’ян може вважати себе до біса розумним, але тепер він справді втратив зв’язок із реальністю, хоча його крижана гордість не танула.
— Я скажу, що Філіп мав коханку, коли керував маленьким лісовим скитом. Потім він став пріором Кінгзбриджським і мусив покинути ту жінку. Вона не хотіла сама ростити дитину, тому залишила малюка йому. Філіп, чутлива душа, почувався зобов’язаним дбати про дитину, тож видав його за знайду.
Вільям похитав головою.
— Малоймовірно. Хто завгодно, тільки не Філіп.