Філіп не мав жодних причин повертатися до світського життя. Мабуть, допомогло й те, що він зацікавився навчанням. Його зачарувала математична теорія музики, і навіть у спорідненості латинських дієслів він знаходив певну заспокійливу логіку. Філіпа приставили помічником до келаря — ченця, що забезпечував монастир усіма необхідними припасами, від сандалій до посівного насіння. Він до обожнення захопився братом Джоном — вродливим, м’язистим молодим монахом, який, здавалося, був уособленням вченості, святості, мудрості й доброти. Чи під його впливом, чи за власним бажанням, чи то з обох цих причин Філіп став знаходити втіху в щоденних молитвах і службах. Так він і почав дорослішати: згідно з монастирським ладом і під спів церковних гімнів.
Під час навчання і Філіп, і Френсіс значно випереджали своїх ровесників, але думали, що це через те, що вони живуть у монастирі, де освіті приділялося багато часу. Тоді вони ще не усвідомлювали своєї винятковості. Навіть коли вони вже стали самі навчати дітей у маленькій школі та водночас брати уроки безпосередньо в абата, а не в педантичного старого послушника, то вважали, ніби їхня перевага пов’язана з тим, що вони почали навчатись у ранньому віці.
Коли Філіп згадував юність, в його пам’яті неодмінно зринав короткий золотий період — рік, а може, й менше — між його бунтарством і навалою плотської хіті. Потім прийшла нестерпна доба нечистих думок, нічних виділень, страшенно ніякових сповідей перед абатом, нескінченного каяття та приборкання плоті самобичуванням.
Хіть так і не перестала турбувати його, але із часом відступила на задній план, лише зрідка нагадуючи про себе, коли його тіло й розум були бездіяльні — немов стара рана, що дає про себе знати тільки в холоди.
Френсіс вступив у цю битву трохи пізніше, і, хоч не довірив братові цієї таємниці, у Філіпа склалося враження, що той боровся з лихими пристрастями не так відважно, як він, а поразки сприймав надто радісно. Хай там як, вони обидва впоралися з пристрастями, що були найбільшим ворогом чернецького життя.
Поки Філіп допомагав келареві, Френсіс працював у пріора, заступника абата Пітера. Коли келар помер, Філіп мав двадцять один рік і, попри молодість, взяв келареву роботу на себе. А коли Френсісові виповнився двадцять один рік, абат запропонував йому нову посаду — помічника пріора. Однак ця пропозиція спровокувала кризу: Френсіс благав, щоб його звільнили від такої відповідальності й випустили з монастиря. Він прагнув стати священником і служити Господу за монастирськими стінами.
Філіп був вражений і переляканий. Йому ніколи не спадало на думку, що один із них може покинути монастир, і це було так само приголомшливо, як раптом дізнатися, що ти успадкував престол. Але після тривалих зусиль і роздумів Френсіс вийшов у великий світ і став капеланом у графа Глостерського.
До того як це сталося, Філіп уявляв майбутнє дуже просто (коли взагалі про нього замислювався): він буде ченцем, житимете скромним і смиренним життям, а в старості, напевне, стане абатом і старатиметься наслідувати Пітерів приклад. Тепер він задумався, чи не має Господь для нього іншого призначення. Він пригадав притчу про таланти: Господь хотів, щоб Його слуги збільшували Його Царство, а не просто зберігали. Філіп із трепетом поділився цими думками з абатом Пітером, розуміючи, що ризикує бути покараним за гординю.
На його подив, абат сказав:
— Я все думав, коли ж ти нарешті усвідомиш це. Ти, безперечно, призначений для чогось іншого. Ти народився неподалік від монастиря, осиротів у шість років, був вихований ченцями, став келарем у двадцять один — Господь не трудився б так над долею людини, яка повинна провести все життя в маленькому монастирі на похмурому пагорбі далекого гористого князівства. Тут ти не маєш де розвернутися. Ти мусиш покинути скит.
Ці слова ошелешили Філіпа, але, перш ніж піти, він наважився на запитання й випалив:
— Якщо цей монастир — щось аж таке незначне, то нащо Господь відправив сюди вас?
Абат Пітер усміхнувся:
— Можливо, щоб подбати про тебе.
Того ж року абат поїхав у Кентербері засвідчити свою повагу архієпископові, а коли повернувся, сказав Філіпові:
— Я віддав тебе Кінгзбриджському пріорові.
Філіп злякався. Кінгзбриджський пріорат був одним з найбільших і найважливіших монастирів у всьому краї. То був соборний пріорат — з кафедральною церквою і престолом єпископа, а єпископ фактично вважався абатом монастиря, хоча насправді ним керував пріор.