— Не подобається мені цей архідиякон.
— Я певен, що він буде справедливим суддею, а це все, що нам треба, — відповів Філіп.
Двері знову відчинилися, і на порозі з’явився архідиякон. То був високий сухорлявий чоловік Філіпового віку з рідким сивим волоссям і зверхнім поглядом. Його обличчя здалося Філіпові знайомим.
Філіп простягнув руку та сказав:
— Я — пріор Філіп.
— Ми знайомі, — кисло відповів той. — Невже не впізнаєш?
Від його скрипучого голосу у Філіпа завмерло серце. То був його найдавніший ворог.
— Архідиякон Пітер, — похмуро сказав він. — Пітер Вейргемський.
— Він був баламутом, — пояснив Філіп Джонатанові за кілька хвилин, коли вони залишили архідиякона влаштовуватися в будинку пріора. — Скаржився на те, що ми замало працюємо, або що ми їмо надто добре, або що наші служби надто короткі. Казав, що я поблажливий. Я певен, він сам прагнув стати пріором. То було б лихо. Я призначив його роздавачем милостині, щоб він більше часу проводив поза монастирем. Так, я хотів позбутися його. Так було краще і для пріорату, і для нього самого, але не сумніваюся, що він і досі мене ненавидить, навіть через тридцять п’ять років. — Філіп зітхнув. — Коли закінчився великий голод і ми з тобою навідались у лісовий скит Святого Йоана, я дізнався, що Пітер пішов у Кентербері. І ось тепер він судитиме мене.
Вони увійшли у клуатр. Погода була теплою, сонце ласкаво пригрівало. У північній галереї п’ятдесят хлопців у трьох різних класах навчалися читати й писати, і на подвір’ї лунав тихий гул їхніх голосів. Філіп пригадав, як колись уся школа складалася з п’яти учнів і старезного наставника. Він подумав про свої досягнення: зведення собору, перетворення занепалого монастиря на активну, впливову установу, розвиток міста Кінгзбридж. У соборі понад сотню ченців співали месу. З того місця, де він сидів, було видно приголомшливо прекрасні вітражі в клеристорії. У нього за спиною, у східній галереї, розташувалася бібліотека, де зберігалися сотні книг з теології, астрономії, етики, математики — фактично з усіх галузей знань. Поля за монастирськими стінами, доглянуті дбайливими ченцями, годували не лише їх, а ще й сотні робітників. Невже він буде позбавлений усього цього через жалюгідну брехню? Невже успішний, богобоязливий пріорат буде переданий якомусь пішакові єпископа Валер’яна — слизькому архідиякону Болдвіну або ж самовдоволеному дурневі Пітерові Вейргемському, — які повернуть його до злиднів та розпусти швидше, ніж Філіп спромігся його врятувати? Невже величезні отари овець обернуться на купку кістлявих доходяг, фермерські лани заростуть бур’янами, бібліотечні книги припадуть пилом, а прекрасний собор занепадатиме у вогкості й цвілі? «Господь допоміг мені стільки досягнути, — подумав він. — Я не повірю, що Він хоче, щоб усе так закінчилося».
— І все ж архідиякон Пітер не може визнати вас винним, — сказав Джонатан.
— Я думаю, зможе, — з важким серцем відповів Філіп.
— Але яким чином?
— Гадаю, він усе життя плекав образу на мене, і це його шанс довести, що я — грішник, а він — праведник. Валер’ян якось дізнався про це і подбав, щоб саме Пітера призначили суддею.
— Проте доказів нема!
— Йому не потрібні докази. Він вислухає звинувачення й захист, помолиться, щоб Господь скерував його, і оголосить вирок.
— Господь скерує його в правильному напрямку.
— Пітер не слухає Господа. Він ніколи нікого не слухав.
— Що ж буде далі?
— Мене усунуть з посади, — похмуро сказав Філіп. — Може, залишать тут як звичайного монаха замолювати гріхи, але навряд чи. Найпевніше, виженуть з ордену, щоб я більше не мав тут впливу.
— І що потім?
— Потім проведуть вибори. На жаль, нині ми бачимо королівську політику в усій красі. Король Генріх посварився з архієпископом Кентерберійським — і архієпископ Томас Бекет тепер у вигнанні у Франції разом із половиною відданих йому архідияконів. Інша половина — ті, хто залишився, — стала на бік короля й виступила проти свого архієпископа. Пітер, вочевидь, також із ними. Єпископ Валер’ян теж на боці короля. Валер’ян рекомендуватиме людину на посаду пріора, а його підтримають кентерберійські архідиякони й король. Тутешнім ченцям буде важко йому протистояти.
— І хто це може бути?
— Я певен, що Валер’ян уже прийняв рішення. То може бути архідиякон Болдвін. А може, і Пітер Вейргемський.
— Ми мусимо якось запобігти цьому! — вигукнув Джонатан.
Філіп кивнув.
— Але все проти нас. Ми не здатні вплинути на можновладців. Єдина можливість — це…