— Що? — нетерпляче спитав Джонатан.
Ситуація здавалася такою безнадійною, що Філіп не хотів давати Джонатанові марну надію, щоб потім його розчарування не стало сильнішим.
— Нічого, — відповів він.
— Що ви збиралися сказати?
Філіп іще трохи поміркував.
— Якби можна було надати неспростовні докази, то Пітер не зміг би визнати мене винним.
— Що може вважатися таким доказом?
— Я саме про це. Доказ від супротивного навести не вдасться. Треба знайти твого справжнього батька.
Джонатан одразу ж захопився.
— Так! Саме так! Це ми і зробимо!
— Заспокойся, — сказав Філіп. — Я намагався. А тепер, коли минуло стільки років, навряд чи це буде простіше.
Але Джонатана важко було розхолодити.
— Невже не було жодних натяків на те, звідки я міг з’явитися?
— Боюся, жодних.
Філіп хвилювався, що дав Джонатанові марну надію, яка ніколи не зможе справдитися. Хлопець нічого не знав про своїх батьків, але те, що він був покинутий, завжди його діймало. Тепер він вважав, що зможе розгадати цю таємницю та знайти пояснення, які доведуть, що його справді любили. Філіп був певен: це прямий шлях до розчарування.
— Ви розпитували людей, що жили неподалік? — поцікавився Джонатан.
— Там ніхто не жив. Скит розташований глибоко в лісі. Твої батьки, схоже, прийшли здалека — можливо, з Вінчестеру. І я давно обійшов усі околиці.
— Ви не зустрічали подорожніх у той час? — наполягав Джонатан.
— Ні, — сказав Філіп і насупився. Чи правда це?
Раптом він дещо згадав. Того дня, коли знайшли немовля, Філіп поїхав зі скиту в єпископський палац і дорогою зустрів людей. Раптом він пригадав усе.
— Хоча знаєш — ні. Там ішли Том Будівник із родиною.
Джонатан був приголомшений.
— Ви ніколи мені цього не казали!
— Це здавалося такою дрібницею. І досі здається. Я зустрів їх за день чи два після того, розпитав, і вони сказали, що не бачили нікого, хто міг би бути матір’ю чи батьком покинутої дитини.
Джонатан засмутився. Філіп підозрював, що ця стежка приведе його до подвійного розчарування: він не дізнається, хто його батьки, і не зможе знайти докази, які виправдали б Філіпа. Однак Джонатан не збирався зупинятися.
— А що вони робили в лісі? — наполягав він.
— Том ішов у єпископський замок шукати роботу. Так він потрапив сюди.
— Я хочу ще раз їх розпитати.
— Том та Альфред мертві. Елена живе в лісі, і тільки Бог знає, коли вона знову з’явиться тут. Але ти можеш поговорити з Джеком або Мартою.
— Варто спробувати.
Може, Джонатан і мав рацію. Ним рухала енергія молодості, а Філіп був розчарованим і сповненим песимізму.
— Іди, — сказав він Джонатанові. — Якби я не був старий і втомлений, я і сам так вчинив би. Поговори з Джеком. Це примарна надія, але іншої в нас нема.
На величезному дерев’яному столі, вимитому елем, щоб фарби не розпливалися, вже був у повний розмір намальований і розфарбований ескіз вітража. Малюнок зображав дерево Єссея — родовід Христа. Саллі вибирала шматочки скла рубінового кольору та викладала ними на малюнку тіло одного із царів Ізраїлевих — Джек не знав точно, кого саме: він не міг запам’ятати закручений символізм богословських зображень. Саллі вмочувала тонкий пензлик у крейду, розчинену у воді, й малювала тіло на поверхні скла: плечі, руки та край мантії.
У вогнищі поруч з її столом лежав залізний прут із дерев’яним руків’ям. Вона взяла його з вогню — швидко, але обережно — і провела ним по контуру, який намалювала. Скло тріснуло уздовж смуги, яку вона провела. Її підмайстер узяв шматок скла та заходився вирівнювати краї спеціальним інструментом.
Джек любив спостерігати за тим, як працює донька. Вона робила все швидко і вправно, точними й виваженими рухами. У дитинстві її захоплювала робота склярів, яких Джек привіз із Парижу. Вона казала, що хоче робити те саме, коли виросте, і не зрадила свого вибору. Джек із смутком помічав, що люди, які вперше бачили Кінгзбриджський собор, були більше вражені вітражами Саллі, ніж його архітектурою.
Підмайстер передав їй готовий шматок скла, і вона заходилася малювати на ньому складки мантії фарбою, зробленою із залізняку, сечовини та гуміарабіку для кращого зчеплення. Поверхня скла раптом стала нагадувати м’яку тканину. Майстерність Саллі була неймовірною. Вона швидко закінчила роботу, поклала розфарбовані шматки скла на залізний лоток, дно якого було засипане вапном. Коли лоток заповнювався, його ставили в піч. Під впливом високої температури фарба ставала єдиним цілим зі склом.