Вона звела очі на Джека, усміхнулася йому та взяла наступний шматок скла.
Джек пішов. Він міг цілий день дивитися, як вона працює, але й сам мав справи. Він, як казала Алієна, дурів від їхньої доньки. Коли він дивився на неї, часто сповнювався подивом, що дотичний до появи на світ цієї розумної, самостійної та зрілої дівчини. Його захоплювало те, що вона стала такою вправною майстринею.
За іронією долі він колись наполягав на тому, щоб Томмі став будівником. Джек навіть упродовж двох років змушував його працювати на будівництві. Але Томмі цікавила фермерська справа, верхова їзда, мисливство та фехтування — усе те, до чого Джек був байдужий. Врешті-решт Джек визнав свою поразку. Томмі служив зброєносцем в одного з місцевих лордів і зрештою був посвячений у лицарі. Алієна подарувала йому невеличкий маєток із п’яти селищ. Виявилося, що талант був у Саллі. Томмі вже був одружений з молодшою донькою графа Бедфордського й мав трьох дітей. Джек став дідом. А от Саллі у свої двадцять п’ять і досі була самотня. Вона дещо нагадувала свою бабусю Елену — така сама агресивно самодостатня.
Джек обійшов західну частину собору й подивився на вежі-близнючки. Вони були майже завершені, а з ливарні в Лондоні вже їхали величезні бронзові дзвони. Нині Джек мав небагато роботи. На зміну цілій армії м’язистих каменярів і мулярів, які викладали ряди квадратних каменюк і зводили риштовання, прийшли різьбярі та маляри, що виконували тонку й копітку роботу: виготовляли статуї для ніш, виводили орнаменти й золотили крила кам’яних янголів. Останнім часом Джек не мав що проектувати, окрім нових будівель для пріорату: бібліотеки, будинку капітулу, просторіших приміщень для пілігримів, нової пральні та сироварні. Між цими дріб’язковими роботами він, уперше за багато років, став розважатися різьбленням по каменю. Йому кортіло знести старий вівтар, зведений Томом Будівником, і перебудувати східну частину за власним проектом, але пріор Філіп хотів помилуватися завершеним собором хоча б рік, перш ніж починати нове будівництво. Філіп відчував свій вік. Джек боявся, що старий може не дожити до того, як вівтар буде завершений.
Але роботи триватимуть і після смерті Філіпа, подумав Джек, і раптом побачив високу постать брата Джонатана, який прямував до нього з кухонного подвір’я. Із Джонатана буде гарний пріор, можливо, не гірший за Філіпа. Джек був радий, що Філіп знайшов спадкоємця: це дозволяло впевнено дивитись у майбутнє.
— Я хвилююся через цей суд, — розпочав Джонатан без зайвих церемоній.
— Я думав, що це лише дрібниці, — сказав Джек.
— Я також. Але, як виявилося, архідиякон — давній ворог пріора Філіпа.
— Дідько! Хай навіть так, він не зможе визнати Філіпа винним.
— Він може зробити все, що йому заманеться.
Джек обурено похитав головою. Часом його дивувало, як люди на зразок Джонатана досі можуть вірити церкві, коли вона така безсоромно розбещена.
— І що робити?
— Єдиний спосіб довести його безвинність — це дізнатися, хто мої батьки.
— Уже запізно!
— Це єдина надія.
Його хвилювання передалося Джекові. Він бачив, що Джонатан у відчаї.
— Із чого ти почнеш?
— З тебе. Ти був неподалік від лісового скиту Святого Йоана, коли я народився.
— Справді? — Джек не розумів, до чого веде Джонатан. — Я жив неподалік до одинадцяти років, тобто я десь на одинадцять років старший за тебе…
— Отець Філіп каже, що зустрів тебе, твою матір і Тома Будівника з дітьми через день після того, як мене знайшли.
— Так, я пам’ятаю. Ми з’їли всі його харчі. Ми тоді мало не вмерли з голоду.
— Пригадай. Ти бачив там когось із дитиною або вагітну жінку?
— Стій, — збентежився Джек. — То тебе знайшли біля скиту Святого Йоана?
— Так. Хіба ти не знав?
Джек не вірив власним вухам.
— Ні, не знав, — повільно промовив він, і його пройняла раптова здогадка. — Коли ми прийшли в Кінгзбридж, ти вже був тут, тому я думав, що тебе знайшли десь неподалік.
Йому захотілося присісти, і він опустився на купу кам’яних уламків.
— То ти бачив когось у лісі? — нетерпляче спитав Джонатан.
— О так, — відповів Джек. — Джонатане, я не знаю, як це тобі сказати.
Джонатан зблід.
— Тобі щось відомо, правда ж? Що ти бачив?
— Я бачив тебе, Джонатане. Ось що я бачив.
Джонатан розкрив рота з подиву.
— Що? Як?
— То було на світанку. Я полював на качок, почув крик і знайшов немовля, загорнуте в обрізок старої накидки, яке лежало поряд із майже згаслим багаттям.