Джонатан витріщився на нього.
— Щось іще?
Джек повільно кивнув.
— Малюк лежав на свіжій могилі.
— Моєї матері? — Джонатан судомно ковтнув.
Джек кивнув.
Джонатан заплакав.
— І що ти зробив? — спитав він крізь сльози.
— Я пішов по свою маму, але дорогою назад ми зустріли священника, що їхав верхи й тримав на руках дитину.
— Френсіс, — прошепотів Джонатан.
— Що?
Джонатан знову ковтнув.
— Мене знайшов брат отця Філіпа Френсіс, священник.
— Що він там робив?
— Їхав зустрітися з Філіпом у лісовому скиті Святого Йоана. Туди він і привіз мене.
— Боже мій, — Джек дивився на високого монаха, чиє обличчя заливали сльози. «Ти ще не все дізнався, Джонатане», — подумав він.
— Ти бачив когось, хто міг бути моїм батьком? — спитав Джонатан.
— Так, — урочисто промовив Джек. — Я знаю, хто він.
— То скажи, — прошепотів Джонатан.
— Том Будівник.
— Том Будівник? — Джонатан важко сів на землю. — Моїм батьком був Том Будівник?
— Так, — Джек із подивом похитав головою. — Тепер я розумію, кого ти мені нагадуєш. Ви з ним — найвищі люди, яких я зустрічав.
— У дитинстві він завжди добре ставився до мене, — приголомшено сказав Джонатан. — Він грався зі мною та завжди був поруч — не менше за пріора Філіпа.
Сльози градом покотилися з його очей.
— Він був моїм батьком. Батьком! — Джонатан подивився на Джека. — Чому він покинув мене?
— Вони думали, що ти все одно помреш. У них не було молока, щоб тебе годувати, вони й самі мало не померли з голоду. На багато миль навколо не було жодного житла. Вони не знали, що неподалік є скит. З харчів у них була тільки ріпа, від якої ти вмер би.
— То вони таки любили мене.
Джек пригадав усе, немов то було вчора: згасле багаття, свіжий ґрунт на могилі, крихітне рожеве немовля, що сукало ноженятами, загорнуте в стару сіру накидку. Та маленька людинка виросла у високого чоловіка, що зараз сидів перед ним і плакав.
— Так, вони любили тебе.
— Чому ніхто ніколи не казав про це?
— Том, напевне, соромився, — сказав Джек. — Моя мама, найпевніше, знала, і ми дітьми також це відчували, але то була заборонена тема. І ми ніколи не думали, що ти і є тим малюком.
— Але Том якось здогадався, — промовив Джонатан.
— Так.
— Чому він не взяв мене до себе?
— Моя мати покинула його невдовзі після того, як ми переїхали сюди, — відповів Джек і похмуро посміхнувся. — Їй було тяжко догодити, як і моїй Саллі. Томові довелося б наймати няньку, щоб доглядати тебе, тож він напевне, вирішив, що краще залишити тебе при монастирі. Про тебе там добре дбали.
Джонатан кивнув.
— Так, милий старий Джонні Вісім-Пенсів, упокой, Господи, його душу.
— Так Том проводив із тобою більше часу. Ти цілими днями бігав подвір’ям пріорату, а він там працював. Якби ти сидів удома з нянькою, він насправді бачив би тебе менше. Тобою опікувалися, ти був щасливий, тож здавалося за краще залишити все як є. Врешті-решт, багато хто віддає дітей у монастир.
— Упродовж стількох років я гадав, хто мої батьки, — сказав Джонатан, і Джекове серце сповнилося співчуттям до нього. — Я намагався уявити, які вони, благав Господа про зустріч із ними, питав, чи любили вони мене, дивувався, чому вони мене покинули. І тепер я знаю, що моя мати померла в пологах, а батько все життя був поруч зі мною.
Він усміхнувся крізь сльози.
— Ти не уявляєш, який я щасливий.
Джек і сам мало не плакав. Щоб приховати зніяковіння, він сказав:
— Ти схожий на Тома.
— Справді? — зрадів Джонатан.
— Пам’ятаєш, який він був високий?
— Тоді всі дорослі здавалися мені високими.
— Він мав правильні риси, як і ти, і прекрасну статуру. Якби ти відростив бороду, то всі побачили б схожість.
— Я пам’ятаю той день, коли він помер, — мовив Джонатан. — Він повів мене на ярмарок дивитися на цькування ведмедя. Після того я видерся на стіну вівтаря й злякався спускатися, тому він видерся нагору, щоб забрати мене. Звідти він побачив Вільямове військо й відніс мене в клуатр. То був останній раз, коли я бачив його.
— Я це пам’ятаю, — пригадав Джек. — Я дивився, як він спускається з тобою на руках.
— Спершу він подбав про мене, — захоплено сказав Джонатан.
— А потім — про інших, — додав Джек.
— Він справді любив мене.
— І це все міняє для пріора Філіпа, правда ж? — раптом згадав Джек.
— Я мало не забув, — сказав Джонатан. — Так, звісно. О Господи!
— Чи буде це неспростовним доказом? — засумнівався Джек. — Я бачив малюка та священника, але не бачив, як немовля привезли в скит.