— Це зробив Френсіс. Але Френсіс — брат Філіпа, тому це не вважатиметься доказом.
— Моя мати з Томом кудись ходили того ранку, — напружив пам’ять Джек. — Вони казали, що шукатимуть священника. Я певен, що вони ходили у скит — переконатися, що з малюком усе гаразд.
— Якщо вона скаже це перед судом, то нам нема про що хвилюватися, — зрадів Джонатан.
— Філіп вважає її відьмою, — нагадав Джек. — Чи дозволить він їй свідчити?
— Ми його переконаємо. Але й вона його ненавидить. Чи погодиться вона?
— Не знаю, — зітхнув Джек. — Це треба в неї питати.
— Блуд і непотизм?! — скрикнула Джекова мати. — І Філіп? — Вона розсміялася. — Яка маячня!
— Мамо, все серйозно, — сказав Джек.
— Філіп не вдався б до блуду, навіть якби його посадили в діжку з трьома шльондрами, — кинула вона. — Бо він не знав би, що з ними робити!
Джонатан зніяковіло слухав, а потім сказав:
— Пріор Філіп у страшній біді, хай би яким нісенітним здавалося звинувачення.
— З якого б то дива мені допомагати Філіпові? — спитала Елена. — Я йому зобов’язана хіба що стражданнями.
Джек побоювався цього. Мати так і не пробачила Філіпові те, що він розлучив їх із Томом.
— Філіп заподіяв мені те саме, що тобі, і якщо я йому пробачив, то й ти зможеш.
— Я не з тих, хто пробачає, — сказала вона.
— Тоді зроби це не для Філіпа, а для мене. Я хочу й далі будувати в Кінгзбриджі.
— Що будувати? Церква завершена.
— Я хочу знести Томів вівтар і перебудувати його в новому стилі.
— Ой, заради бога…
— Мамо, Філіп — добрий пріор, а коли він піде, його місце посяде Джонатан — якщо ти підеш у Кінгзбридж і скажеш правду під час суду.
— Ненавиджу суди, — відповіла вона. — Хорошого від них дарма чекати.
Джек розлютився. Доля Філіпа залежала від неї: її свідчення виправдали б його. Але мати була впертою старою. Джек не на жарт злякався, що не зможе її переконати, і вирішив дошкулити.
— Так, розумію: дорога не близька, особливо у твоєму віці, — хитро сказав він. — Скільки тобі вже? Шістдесят вісім?
— Шістдесят два, і не замовляй мені зуби, — відрізала вона. — Я у кращій формі, ніж ти, хлопчику мій.
«Її правда», — подумав Джек. Волосся в матері стало біле як сніг, зморшки на обличчі поглибшали, але приголомшливі золоті очі були такі самі пронизливі, як і раніше: щойно вона подивилася на Джонатана, як зрозуміла, хто він.
— Можна не питати, чому ти тут, — сказала Елена. — Дізнався про своє коріння, правда ж? Богом клянуся, ти такий самий високий, як твій батько, і майже такий самий широкий у плечах.
Вона була самостійна й норовлива, як завжди.
— Саллі на тебе схожа, — зауважив Джек.
Вона зраділа.
— Справді? Чим саме?
— Ослячою впертістю.
— Ха! — Мати насупилася. — Тоді я за неї спокійна.
Джек вирішив, що йому залишається тільки благати.
— Мамо, прошу, ходімо з нами в Кінгзбридж, скажи їм правду.
— Навіть не знаю, — відповіла вона.
— Я маю до вас іще одне прохання, — втрутився Джонатан.
Джек не знав, чого чекати. Він боявся, що Джонатан скаже щось таке, що відштовхне її, — це було неважко, особливо для церковника. Він затамував подих.
— Можете показати мені, де похована моя мати? — попросив Джонатан.
Джек потихеньку видихнув. Проти такого вона не зможе заперечити. Насправді Джонатан не міг вигадати нічого кращого, щоб змусити її відтанути.
Елена негайно облишила свою зневажливу манеру.
— Звісно, я покажу тобі, — сказала вона. — Думаю, я зможу знайти її могилу.
Джек не хотів гаяти часу. Суд мав початися вранці, а на них іще чекав далекий шлях. Але, схоже, він мав покластися на долю.
— Хочеш піти туди негайно? — спитала мати в Джонатана.
— Так, якщо можна.
— Добре.
Вона підвелася, взяла кролячу накидку з каптуром і загорнулася в неї. Джек уже хотів сказати, що їй може бути жарко в ній, але потім стримався: старшим людям завжди було холодніше.
Вони вийшли з печери, залишивши позаду запах яблук і диму, продерлися крізь чагарник, що приховував вхід у неї, і вийшли на яскраве сонце. Мати рішуче пішла вперед. Джек із Джонатаном відв’язали коней і рушили слідом. Їм довелося вести коней за собою, адже хащі були надто густі, щоб їхати верхи. Джек помітив, що мати йде повільніше, ніж раніше. Вона, схоже, була не в такій чудовій формі, як удавала.
Сам Джек нізащо не знайшов би те місце. Були часи, коли він знав ліс так само, як тепер знав Кінгзбридж, але нині всі галявини здавалися йому однаковими — як будинки в Кінгзбриджі чужинцеві. Мати йшла стежинками, протоптаними тваринами через густі хащі. Часом Джек впізнавав якісь місця, пов’язані зі своїми дитячими спогадами: велетенський старий дуб, на якому він якось рятувався від дикого вепра, галявину з кролячими норами, де він часто здобував їм з матір’ю обід, струмок із фореллю, в котрому можна було швидко зловити жирну рибину. Часом йому здавалося, що він впізнає місцевість, але потім знов губився. Дивно було усвідомлювати, що місце, яке він колись вважав домівкою, тепер стало зовсім чужим — струмки й підліски здавалися йому такими самими беззмістовними, як його лекала та шаблони селянам. Якби Джек тоді задумався, як складеться його життя, він нізащо не здогадався б.