Вони пройшли кілька миль. Стояв теплий весняний день, і Джек пітнів, але мати не знімала кролячої накидки. По обіді вони зупинилися на тінистій галявині. Джек помітив, що мати важко дихає і дещо зблідла. Настав час їй покинути ліс і жити разом із ним та Алієною. Він вирішив зробити все, щоб переконати її.
— Усе гаразд? — спитав він.
— А як іще? — відрізала вона. — Ми прийшли.
Джек подивився навколо. Він не впізнавав цього місця.
— Це тут? — спитав Джонатан.
— Так, — сказала мати.
— Де дорога? — озвався Джек.
— Отам.
Коли Джек зрозумів, де дорога, галявина стала здаватися йому знайомою, і на нього наринули спогади. Він побачив великий кінський каштан: тоді він був голий, а його плоди вкривали лісовий ґрунт. Тепер дерево квітло великими білими свічками. Цвіт уже облітав, і щохвилини з дерева сипалися цілі хмари пелюсток.
— Марта розповіла мені, що саме сталося, — мовив Джек. — Вони зупинилися тут, тому що твоя мати не могла йти далі. Том розпалив багаття й зварив ріпу на вечерю: м’яса в них не було. Мати народила тебе просто тут, на землі. Ти народився здоровим, але щось сталося, і вона померла.
За кілька футів від коріння дерева видніло невеличке узвишшя.
— Дивись, — сказав Джек. — Бачиш горбок?
Джонатан кивнув. Напружене обличчя виказувало його хвилювання.
— Ось її могила.
Коли Джек сказав це, налетів вітерець, зірвав цвіт із дерева, і горбок вкрився килимом з пелюсток.
Джонатан опустився на коліна поруч із могилою та почав молитися.
Джек стояв мовчки. Він пригадав, як знайшов своїх родичів у Шербурі: то були приголомшливі враження. Те, що відчував Джонатан, мало бути ще глибшим.
Нарешті Джонатан підвівся.
— Коли я стану пріором, — урочисто промовив він, — я збудую тут скит з каплицею та заїздом, щоб жодному подорожньому не довелося взимку спати просто неба, і присвячу його пам’яті своєї матері.
Джонатан подивився на Джека.
— Навряд чи ви знаєте її ім’я…
— Агнеса, — тихо відповіла Елена. — Твою матір звали Агнеса.
Єпископ Валер’ян навів переконливі аргументи.
Спершу він розповів судові про ранні успіхи Філіпа: як той став монастирським келарем лише у двадцять один, пріором лісового скиту Святого Йоана у двадцять три й нарешті пріором Кінгзбриджським у двадцять вісім — безпрецедентно молодому віці для такої посади. Валер’ян постійно наголошував на цьому й зауважив, що приймати таку високу відповідальність так рано — це, безперечно, надмірна самовпевненість. Потім він описав лісовий скит Святого Йоана, його віддаленість й ізольованість і згадав про свободу та незалежність особи, якій випало бути там пріором.
— Що дивного в тому, — сказав він, — що через п’ять років, коли він був сам собі господарем, під суто символічним наглядом, у цього недосвідченого, гарячого молодика з’явилася дитина?
Здавалося, нічого вже не можна було вдіяти. Звинувачення Валер’яна звучали дуже правдоподібно. Філіпові закортіло задушити його.
Валер’ян розповів про те, як Філіп привіз із собою в Кінгзбридж Джонатана й Джонні Вісім-Пенсів. Монахів збентежило, сказав він, що новий пріор прибув із дитиною та нянькою. Це була правда. На мить Філіп забув про своє напруження й усміхнувся цим спогадам.
Валер’ян розповідав далі про те, як Філіп грався з Джонатаном, навчав його, а потім зробив особистим помічником — тобто поводився з ним як будь-який батько із сином. Ось тільки ченцям не дозволено мати дітей.
— Джонатан, як і Філіп, багато досягнув у ранньому віці, — сказав Валер’ян. — Коли помер Катберт Білоголовий, Філіп призначив Джонатана келарем, хоча тому виповнився лише двадцять один рік. Невже серед понад сотню ченців у монастирі не знайшлося нікого іншого, хто міг би стати келарем, окрім двадцятиоднорічного хлопця? Чи Філіп просто віддав перевагу плоті від плоті своєї? Коли Мілій став пріором у Гластонбері, Філіп зробив Джонатана скарбником. Йому зараз тридцять чотири роки. Чи він справді наймудріший і найвідданіший з усіх тутешніх ченців? А чи просто Філіпів фаворит?