Він глянув на Джонатана й зрозумів, що це правда: вони дійсно були схожі не лише зростом, а й зовнішністю. Якби Джонатан носив бороду, це сильніше впадало б у вічі.
Його першою реакцією було відчуття втрати. Дотепер він був найближчим для Джонатана. Але виявилося, що справжнім батьком хлопця був Том, і, хоча він давно помер, це відкриття все змінювало. Філіп більше не зможе таємно думати про себе як про батька, а Джонатан більше не почуватиметься як його син. Тепер Джонатан був сином Тома. Філіп втратив його.
Філіп опустився на стілець. Коли гомін стих, Елена розповіла про те, як Джек почув плач у лісі та знайшов новонародженого малюка. Філіп слухав, немов зачарований, про те, як вона з Томом ховалася в кущах і бачила Філіпа та ченців, які повернулися з ранкової роботи й застали Френсіса, що чекав їх із немовлям, а Джонні Вісім-Пенсів намагався нагодувати його з ганчірки, вмоченої у відро козячого молока.
Філіп дуже ясно пригадав, яким зацікавленим був Том, коли вони випадково зустрілися через день-два на дорозі, як жваво розпитував про покинуту дитину. Філіп думав, що його цікавість викликана тільки співчуттям, але насправді він переймався долею власної дитини.
Потім Філіп згадав, як Том захоплювався Джонатаном у подальші роки, коли немовля виросло й почало ходити, а потім перетворилося на пустотливого хлопчика. Ніхто не звернув на це уваги: тоді весь монастир ставився до Джонатана як до хатньої тваринки, а Том майже весь день проводив на подвір’ї пріорату, тому важко було щось запідозрити. Але тепер, озираючись назад, Філіп розумів, що Том ставився до Джонатана з особливою увагою.
Коли Елена сіла, Філіп усвідомив, що його безвинність доведено. Зізнання Елени було таким приголомшливим, що він мало не забув про те, що його судять. Її історія про пологи та смерть, відчай і надію, давні таємниці й безсмертне кохання зробила питання цноти Філіпа чимось другорядним. То, звісно, було не так: від нього залежала доля пріорату, але Елена відповідала на запитання з таким драматизмом, що, здавалося, процес уже не зможе продовжуватися. «Після цього навіть Пітер Вейргемський не зможе визнати мене винним, — подумав Філіп. — Валер’ян знову програв».
Але Валер’ян не збирався визнавати поразку. Він вказав пальцем на Елену.
— Ти кажеш, що Том Будівник розповів тобі, ніби немовля, яке привезли в скит, — це його дитина.
— Так, — стримано відповіла Елена.
— Але ті, хто міг би підтвердити твої слова, — його діти, Альфред і Марта, — не ходили з вами до скиту.
— Так.
— А Том помер. Тож ми маємо тільки твоє слово, що Том дійсно сказав це тобі. Твоя історія не має підтвердження.
— Скільки ще треба підтверджень? — гаряче спитала вона. — Джек бачив покинуте немовля. Френсіс підібрав його. Ми з Джеком зустріли Тома з Альфредом і Мартою. Френсіс відвіз немовля в скит. Ми з Томом стежили за тим, що там відбувалося. Скільки ще свідків потрібно?
— Я не вірю тобі, — сказав Валер’ян.
— Не віриш мені? — спитала Елена, і Філіп раптом побачив, що вона розлючена — розлючена страшенно й несамовито. — Ти не віриш мені? Ти, Валер’ян Біґо, відомий мені як кривосвідок?
Філіп не розумів, що відбувається, і чекав на неминучу катастрофу. Валер’ян зблід. «Щось тут не так, — подумав Філіп. — Валер’ян чогось боїться». Він відчув радісне тремтіння, адже його ворог раптом розгубився.
— Жінко, чому ти називаєш єпископа кривосвідком? — спитав Філіп в Елени.
— Сорок сім років тому в цьому монастирі тримали в’язня, на ім’я Джек Шербур, — відповіла Елена.
— Суд не цікавлять такі давні події, — перебив її Валер’ян.
— Цікавлять, — заперечив Філіп. — Звинувачення проти мене ґрунтується на можливому блуді тридцятип’ятирічної давнини, мілорде єпископе. Ви вимагали, щоб я довів свою безвинність. Від вас суд чекає того самого. — Він обернувся до Елени. — Продовжуй.
— Ніхто не знав, за що його ув’язнили, навіть він сам. Але потім його звільнили та вручили йому прикрашений коштовностями кубок — напевне, як відшкодування за ті роки, що він незаслужено провів в ув’язненні. Він не хотів його брати, бо сам того кубка не потребував, а продати таку коштовність було неможливо. Джек покинув його в старому соборі — тут, у Кінгзбриджі. Невдовзі його заарештували — це зробив Валер’ян Біґо, який був тоді простим сільським священником, непоказним, але амбітним, — і кубок загадковим чином знов опинився в Джековій торбі. Джека Шербура несправедливо звинуватили у викраденні кубка й засудили на підставі свідчень, які дали троє людей: Валер’ян Біґо, Персі Гамлейський і Джеймс, пріор Кінгзбриджський. Його повісили.