— Пріор Джеймс — мій давній друг, — сказав абат Пітер Філіпові. — Він дуже пригнічений упродовж останніх років, навіть не знаю чому. Хай там як, Кінгзбриджу потрібна свіжа кров. У Джеймса складнощі в одному монастирі — невеличкому лісовому скиті, — і йому конче потрібна надійна людина, що візьме на себе керівництво й наставить монастир на шлях Господній.
— То я стану пріором? — здивовано спитав Філіп.
Абат кивнув.
— І якщо ми не помиляємось у припущенні, що Господь має багато роботи для тебе, то з Його допомогою ти владнаєш будь-які проблеми, що там є.
— А якщо помиляємося?
— Ти завжди зможеш повернутися сюди й працювати келарем. Але ми не помиляємося, сину мій. Сам побачиш.
Прощання було сумним. Філіп провів тут сімнадцять років, і ченці стали йому рідними — ріднішими за батьків, яких в нього так жорстоко відібрали. Він знав, що, мабуть, ніколи не побачить братію знову, і на серці було тяжко.
Спершу Кінгзбридж приголомшив його. Обнесений муром монастир був більший за деякі селища. Соборна церква здавалася величезною темною печерою; будинок пріора був наче невеликий палац. Але коли Філіп звикнув до цих масштабів, то побачив ознаки тієї пригніченості, яку абат Пітер помітив у своєму давньому другові — пріорі. Церква потребувала суттєвого ремонту; молитви промовляли поспіхом; обітницю мовчання постійно порушували; а ще було забагато слуг — навіть більше, ніж монахів. Філіпів захват минув, і на зміну йому прийшов гнів. Йому кортіло вчепитися пріорові Джеймсу в горлянку, струсонути його та сказати: «Як ти смієш?! Як ти наважуєшся поспіхом молитися Богові? Дозволяти послушникам грати в кості, а ченцям — тримати домашніх псів? Як ти смієш жити в палаці, в оточенні слуг, коли Божий храм перетворюється на руїну?» Звісно, він не сказав нічого такого. У нього відбулася коротка формальна розмова з пріором Джеймсом — високим, худим, сутулим чоловіком, який, здавалося, ніс на похилих плечах надсильний тягар. Потім він поговорив з помічником пріора Ремігієм. На початку розмови Філіп натякнув, що, на його думку, пріорат потребує змін, і чекав, що заступник його голови із щирого серця погодиться; натомість Ремігій зневажливо подивився на Філіпа, немов хотів спитати: «За кого ти себе маєш?», і змінив тему.
Ремігій сказав, що лісовий скит Святого Йоана був заснований три роки тому, до нього долучався клаптик землі й деяке майно, і тепер він мав би сам себе забезпечувати, але все ще залежав від ресурсів, що їх надавав головний монастир. Були й інші проблеми: диякон, що переночував там, скаржився на те, як його зустріли; подорожні жалілися, що в тих краях їх пограбували ченці; подейкували про недобропристойність… Те, що Ремігій не міг або не хотів розповісти все в подробицях, було лише ще одним свідченням недбалого керівництва. Філіп пішов, тремтячи від гніву. Монастир мав прославляти Господа. Якщо він не здатен із цим впоратися — він нічого не вартий. Він лише ганьбив Господа своїм ледарством. Але із цим Філіп не мав можливості нічого вдіяти. Єдине, на що він міг сподіватися, — це навести лад в одному з кінгзбриджських скитів.
Упродовж дводенної подорожі до лісового скиту Філіп обмірковував ті скупі відомості, які йому надали, і з молитвами думав, що йому робити. Він вирішив, що спершу варто бути м’якшим. Зазвичай пріора обирали монахи, але для скиту, що був лише віддаленим поселенням великого монастиря, його міг призначити головний пріор. Тому Філіп не мусив висувати свою кандидатуру для виборів, але водночас не міг розраховувати й на приязнь братії. Він мав бути обережним. Йому треба було вивчити проблеми, що виникли в скиті, а потім — знайти мудре рішення. Він повинен був заслужити повагу й довіру ченців, особливо старших за нього, які могли обуритися через його призначення. Пізніше, коли він знатиме все досконально, а його лідерство ніхто не заперечуватиме, він почне діяти.
Проте не так сталося, як гадалося.
Сонце вже сідало, коли на другий день подорожі він зупинив свого поні на галявині й оглянув нову домівку. Тоді там був лише один кам’яний будинок — каплиця (наступного року Філіп збудував з каменю нову спочивальню). Інші споруди, дерев’яні, були напівзруйновані. Філіп подивився на це з осудом: усе, до чого докладали рук ченці, мало бути зробленим на віки — і свинарні, і собори. Роззирнувшись навколо, він помітив інші ознаки безладу, що здивував його ще в Кінгзбриджі: парканів не було, з клуні сипалося сіно, а біля ставка з рибою розташувалася гноївня. Він аж відчув, як його обличчя перекосив вираз докору, і став заспокоювати себе: легше, легше.