Молодий монах читав сьомий розділ статуту Бенедикта.
— «Шостий ступінь покірності для монаха — це примирення з усім низьким і огидним…»
Філіп усвідомив, що не знає імені читця. Чи це він старіє, чи монастир став таким великим?
— «Сьомий ступінь покірності досягається, коли людина не лише на словах визнає, що вона гірша й нижча за інших, але й вірить у це всім серцем».
Філіп знав, що ще не досягнув цього ступеня покірності. Він багато досяг у свої шістдесят два роки завдяки сміливості, відданості й розуму та постійно мусив нагадувати собі, що справжня причина його успіху полягає в Божій допомозі, без якої всі його зусилля були б марні.
Поруч із ним нетерпляче совався Джонатан. Йому покірність давалася ще важче, ніж Філіпові. Зарозумілість часто чатувала на добрих керівників. Джонатану кортіло якнайшвидше взятися до керування монастирем. Він розмовляв з Алієною та хотів випробувати її землеробські новації: орання кіньми та засів перелогів ярими культурами — горохом і вівсом. «Я був такий самий у тридцять п’ять років, коли вирощував овець і продавав вовну», — подумав Філіп.
Він знав, що має поступитися Джонатанові посадою пріора та присвятити решту своїх років молитвам і роздумам. Саме це він часто радив іншим. Але тепер, коли Філіп досягнув того віку, щоб іти на спочинок, ця перспектива раптом злякала його. Його тіло залишалося здоровим, а розум — ясним. Він би збожеволів від життя в молитвах і роздумах.
Але й Джонатан не міг чекати вічно. Господь обдарував його здібністю керувати великим монастирем, і він не збирався марнувати свій талант. Упродовж минулих років він відвідав чимало абатств і скрізь справляв гарне враження. Одного разу, коли помре котрийсь із абатів, братія може покликати Джонатана очолити монастир, і Філіпові буде тяжко відмовити.
Молодий монах, чиє ім’я Філіп не міг пригадати, саме закінчував розділ, коли у двері постукали й увійшов вартовий. Брат Стівен, доглядач, насупився: мирянам заборонено було турбувати братію в будинку капітулу. Брат Стівен відповідав за дисципліну і, як усі люди на такій посаді, вимагав суворого дотримання правил.
Вартовий гучно прошепотів:
— Прибув королівський вісник!
— Потурбуйся про це, гаразд? — сказав Філіп Джонатанові. Вісник наполягав на тому, щоб передати лист безпосередньо в руки пріора.
Джонатан вийшов. Монахи почали перешіптуватися.
— Ми продовжимо, на черзі синодик, — твердо сказав Філіп.
Поки промовляли молитви за померлих, Філіп розмірковував, що король Генріх II хотів передати Кінгзбриджському пріоратові. Навряд чи то будуть добрі новини. Упродовж шести довгих років Генріх перебував у конфлікті із церквою. Суперечку спричинило питання повноваження церковних судів, але свавілля короля й гарячковість архієпископа Кентерберійського Томаса Бекета не давали дійти згоди, тож суперечка перетворилась на кризу. Бекет був змушений покинути Англію.
На жаль, англійська церква не була одностайною в його підтримці. Єпископи, як-от Валер’ян Біґо, стали на бік короля, щоб здобути його прихильність. Але Папа Римський тиснув на Генріха та наполягав, щоб той примирився з Бекетом. Можливо, найгіршим наслідком усієї суперечки було те, що потреба Генріха в підтримці всередині англійської церкви дала жадібним до влади єпископам більший вплив при дворі. Саме тому королівський лист здавався Філіпові зловісним.
Джонатан повернувся та передав Філіпові сувій пергаменту, скріплений королівською печаткою на воску. Усі ченці дивилися на нього. Філіп вирішив, що не може вимагати від них зосередження на молитвах за померлих, коли тримає в руці такий важливий лист.
— Добре, — сказав він. — Продовжимо молитви пізніше.
Він зламав печатку, розгорнув пергамент, проглянув привітання й передав лист Джонатанові, який мав гостріший зір.
— Прочитай усім нам, будь ласка.
Після формальних привітань король писав: «Новим єпископом Лінкольнським призначається Валер’ян Біґо, нині єпископ Кінгзбриджський…»
Голос Джонатана заглушили вигуки монахів. Філіп обурено похитав головою. Після одкровень, що відкрилися під час суду над Філіпом, Валер’ян втратив останню довіру в їхньому краї та не міг залишатися єпископом. Тому він переконав короля призначити його єпископом у Лінкольні — одній з найзаможніших єпархій у світі й одній з трьох найвпливовіших у королівстві, після Кентербері та Йорку. Звідти до архієпископства залишався один крок. Генріх міг готувати Валер’яна до того, щоб він замінив Томаса Бекета. Сама думка про те, що Валер’ян може стати архієпископом Кентерберійським, главою англійської церкви, лякала Філіпа до нудоти.