Перевалило за полудень, і спека почала спадати. Тіні високих в’язів пролягли через річку. Однак напруга залишалася неймовірною.
І тут нарешті Томас зрушив з місця.
Чи збирався він поїхати? Ні. Він спішився. Що це означає? Філіп дивився на нього й не дихав. Томас зліз із коня, підійшов до Генріха та став на коліна перед королем.
Король також спішився й обійняв Томаса.
Почет з обох сторін вибухнув радісними криками, люди стали кидати вгору капелюхи.
Філіп відчув, як на очі набігли сльози. Конфлікт вдалося залагодити — завдяки здоровому глузду й добрій волі. Так усе й мало бути.
Можливо, це стане гарним знаменням.
II
Було Різдво, і король був у гніві.
Вільям Гамлейський злякався. Він знав лише одну людину, що мала такий саме темперамент, як король Генріх, і то була його мати. Генріх лякав його мало не так само, як вона. Він і без того мав доволі грізну зовнішність: широкі плечі, такі самі широкі груди й велику голову. Але коли він гнівався, його блакитні очі наливалися кров’ю, вкрите ластовинням обличчя червоніло, а звичайна для нього невгамовність перетворювалася на скажений шал ведмедя, якого посадили на ланцюг.
Вони були у Бер-ле-Руа, у мисливському маєтку Генріха неподалік від узбережжя Нормандії. Генріх мав би радіти: він найбільше на світі любив полювання, і то було одне з його найулюбленіших місць. Натомість він лютував. А причиною тому був архієпископ Томас Кентерберійський.
— «Томас, Томас, Томас»! Тільки це й чую від вас, огидних святенників! Томас робить те, Томас робить се, Томас вас образив, Томас до вас несправедливий. Мені набрид ваш Томас!
Вільям крадькома роздивлявся обличчя графів, єпископів та інших сановників, що зібралася за різдвяним столом у великій залі. Більшість із них здавалися стривоженими, і лише Валер’ян Біґо сидів із задоволеним виглядом.
Валер’ян передбачав, ще Генріх невдовзі знову посвариться з Томасом. Томасова перемога була надто переконливою, казав він. Мирна угода, запропонована Папою, змусила короля піти на великі поступки, і, якщо Томас наполягатиме на виконанні королем інших домовленостей, варто очікувати нових суперечок. Утім, Валер’ян не збирався просто спостерігати за подальшими подіями — він старанно працював над тим, щоб його передбачення здійснилися. З допомогою Вільяма він постійно збирав і переказував Генріхові скарги на те, що робив Томас після повернення в Англію: їздив графствами зі своєю армією лицарів, відвідував своїх посіпак, вигадував підступні плани й карав церковників, які підтримали короля під час його вигнання. Валер’ян як міг прикрашав ці звіти перед тим, як передавати їх королю, але в усьому, що він казав, була частка правди. Врешті-решт, він роздмухував полум’я, яке і без того жваво палало. Усі, хто відступився від Томаса упродовж шести років його ворожнечі з Генріхом, тепер жили в страху відплати й прагнули очорнити його перед королем.
Ось чому Валер’ян із задоволенням дивився на те, як гнівається Генріх, і в цьому не було нічого дивного: він найбільше постраждав через повернення Томаса. Архієпископ відмовився затверджувати призначення Валер’яна єпископом Лінкольнським. Натомість сам запропонував кандидатуру на посаду єпископа Кінгзбриджського, і то був пріор Філіп. Якщо Томас доможеться свого, Валер’ян втратить Кінгзбридж і не здобуде Лінкольн. Це стане для нього катастрофою.
Вільямове положення також похитнеться. Без підтримки Валер’яна, зважаючи на те, що графством править Алієна, єпископом стане Філіп, а пріором Кінгзбриджським — безсумнівно, Джонатан, Вільям залишиться без жодного союзника. Тож він приєднався до Валер’яна при королівському дворі, щоб разом розхитати крихкий мир між королем Генріхом і архієпископом Томасом.
Ніхто й не торкнувся страв з лебедів, гусаків, павичів і качок, які подали на стіл. Вільям, який зазвичай любив поїсти, щипав хліб та пив посет, щоб заспокоїти шлунок.
Генріха довели мало не до сказу останні новини: Томас відрядив делегацію в Тур, де перебував Папа Александр, щоб поскаржитися на те, що Генріх не дотримується своїх зобов’язань, передбачених угодою. Один із найстаріших радників короля, Аньюже де Богун, сказав: