— Доки Ваша величність не стратить Томаса, миру не буде.
Вільям не повірив своїм вухам.
— Саме так! — заревів Генріх.
Вільямові було ясно, що Генріх підтримав це зауваження через паскудний настрій, а не тому, що вважав його серйозною пропозицією. Але водночас він відчував, що Аньюже сказав це не просто так.
— Коли я дорогою з Єрусалиму заїхав у Рим, мені розповідали про Папу, якого стратили за надмірну пиху, — ліниво промовив Гійом Мальвуазен. — Чорт забирай, не можу пригадати його ім’я.
— Схоже, це єдине, що може приборкати Томаса, — зауважив архієпископ Йоркський. — Поки живий, він розпалюватиме смуту — і вдома, і за кордоном.
Усі ці заяви здавалися Вільямові узгодженими. Він подивився на Валер’яна, і тут Біґо заговорив:
— Звісно, звертатися до Томасової добропристойності немає сенсу…
— Замовкніть, усі ви! — закричав король. — Досить із мене! Ви лише скаржитеся! Коли ви нарешті підіймете свої дупи й зробите щось? — Генріх ковтнув елю з кубка. — Не пиво, а сеча! — заволав він, відштовхнув від себе стілець і пішов геть із зали, поки всі квапливо підхоплювалися на ноги.
Валер’ян порушив напружену тишу:
— Мілорди, натяк цілком зрозумілий. Ми маємо підвестися зі стільців і щось робити з Томасом.
Вільям Мандевіль, граф Ессекський, сказав:
— Думаю, нам треба відрядити делегацію до Томаса й направити його на добрий розум.
— А що робити, якщо він не захоче слухатися здорового глузду?
— Гадаю, треба заарештувати його іменем короля.
Усі заговорили одночасно. Товариство розділилося на кілька груп. Ті, хто приєднався до графа Ессекського, обговорювали відрядження делегації в Кентербері. Вільям побачив, як Валер’ян розмовляє з трьома молодими лицарями. Той перехопив його погляд і поманив до себе.
— Делегація Вільяма Мандевіля — то марні зусилля. Томас упорається з ними, хай навіть йому одну руку за спиною зв’яжуть.
Реджинальд Фіцурс уважно подивився на Валер’яна та промовив:
— Дехто з нас вважає, що настав час для суворіших заходів.
— Про що ви? — спитав Вільям.
— Ви чули, що сказав Аньюже.
Річард ле Бре, юнак років вісімнадцяти, випалив:
— Страта.
Від цього слова у Вільяма захолонуло серце. Тобто все серйозно. Він подивився на Валер’яна.
— А як же королівське благословення?
— Це неможливо. Він не може заздалегідь дати такий дозвіл, — відповів Реджинальд і хижо посміхнувся. — Але пізніше може нагородити своїх вірних слуг.
— То що, Вільяме, — ви з нами? — спитав його юний Річард.
— Не знаю, — сказав Вільям, який відчував водночас і збудження, і страх. — Я мушу подумати.
— Нема часу думати, — зауважив Реджинальд. — Треба вирушати негайно, щоб випередити Вільяма Мандевіля, інакше він зашкодить нам.
Валер’ян звернувся до Вільяма:
— Їх має супроводжувати хтось старший — щоб керувати і спланувати дії.
Вільямові кортіло погодитися. Це розв’язало б усі його проблеми, і король, напевне, дарував би йому графство.
— Але вбивство архієпископа — це страшний гріх! — сказав він.
— Не переймайся, — кинув Валер’ян. — Я тобі його відпущу.
Жахливість того, що вони мали скоїти, нависала над Вільямом, немов грозова хмара, упродовж усієї подорожі загону вбивць до Англії. Він не міг думати ні про що інше, не міг ані їсти, ані спати, і був геть розгублений. Коли вони доїхали до Дувру, він був уже готовий відмовитися від цього заміру.
За три дні після Різдва, у понеділок ввечері, вони приїхали у Солтвудський замок у Кенті. Замок належав архієпископу Кентерберійському, але під час вигнання Томаса його зайняв Ранульф де Брок і тепер відмовлявся віддавати його. Справді, одна зі скарг Томаса Папі стосувалася того, що король Генріх не повернув йому замок.
Ранульф відновив Вільямову віру в себе. За відсутності архієпископа, користуючись із нагоди, де Брок спустошував Кент так само, як Вільям колись своє графство, і був готовий на все, аби тільки зберегти свободу робити все, що йому заманеться. План убивства захопив його, він радо згодився приєднатися та негайно взявся обговорювати деталі. Його практичний підхід розвіяв забобони, які затуманювали Вільямову свідомість. Він знову уявив собі, що зможе стати графом і ніхто не наказуватиме, що йому робити.
Вони планували напад упродовж усієї ночі. Ранульф нашкрябав схему подвір’я біля собору та план єпископського палацу ножем на столі. Монастирські будівлі розташовувалися на північ від церкви, що було незвично, — найчастіше їх споруджували на півдні, як у Кінгзбриджі. Палац архієпископа був прибудований до північно-західного кута церкви із виходом на кухонне подвір’я.