Поки вони обмірковували свій план, Ранульф відрядив вершників у Дувр, Рочестер і Блетчинглі з наказом своїм лицарям чекати його вранці на дорозі в Кентербері. Ближче до світанку змовники прилягли на годину-другу спочити.
Після довгої подорожі ноги у Вільяма пекли вогнем. Він сподівався, що ця авантюра стане для нього останньою. Йому от-от мало виповнитися п’ятдесят п’ять, і він почувався вже застарим для таких справ.
Попри втому й заохочення з боку Ранульфа, він не міг заснути. Думка про вбивство архієпископа здавалася Вільямові надто жахливою, хоча йому й було обіцяне прощення гріхів. Він боявся, що уві сні його переслідуватимуть кошмари.
План нападу, який вони розробили, здавався вдалим. Звісно, щось піде не так: щось завжди йшло не так. Важливо було залишатися гнучкими, щоб у разі чого підлаштуватися під обставини. Хай там як, загартованим воїнам буде неважко здолати купку зніжених монахів.
Тьмяне світло похмурого зимового ранку просочилося в кімнату крізь стрілчасті вікна. Невдовзі Вільям підвівся з ліжка. Він хотів помолитися, але не зміг.
Інші також прокинулися рано й поснідали у залі. Окрім Вільяма з Ранульфом там також були Реджинальд Фіцурс, якого Вільям призначив очолити загін, Річард ле Бре, наймолодший серед них, Вільям Трейсі, найстарший, і Г’ю Морвіль — найвельможніший.
Вони наділи обладунки й поїхали на Ранульфових конях. День був морозний, небо затягли важкі сірі хмари — от-от мало засніжити. Вони вирушили старою дорогою, що звалася Кам’яною вулицею. Через дві з половиною години до них приєдналося ще кілька лицарів.
Решта мала чекати на них в абатстві Святого Августина, неподалік від міста. Ранульф переконував Вільяма, що абат — давній ворог архієпископа, але Вільям однаково вирішив сказати йому, що вони збираються заарештувати Томаса, а не вбивати. Так вони удаватимуть аж до кінця: ніхто не мав знати справжньої мети їхньої поїздки, окрім Вільяма, Ранульфа та чотирьох лицарів, з якими вони приїхали з Франції.
Вони дісталися абатства опівдні. Там на них чекали люди, яких скликав Ранульф. Абат пригостив їх обідом. Ранульф віддав накази воїнам, що мали оточити подвір’я собору й не дати нікому втекти.
Вільям продовжував тремтіти, навіть біля вогнища в гостьовому будинку. Завдання було неважке, але розплатою за провал, певно, стане смерть. Король зможе виправдати вбивство Томаса, але замах на вбивство не пробачить: він заперечуватиме свою причетність і велить повісити всіх винних. Як шериф Ширингський Вільям і сам повісив чимало людей, але думка про те, що його тіло теліпатиметься на мотузці, змушувала його труситися зі страху.
Він старався думати про графський титул, який міг повернутися до нього в разі успіху. Найбільше, про що Вільям мріяв у своєму віці, — це відновити повагу до себе, щоб всі знову беззаперечно підкорялися йому. Можливо, Річард, брат Алієни, загине на Святій землі, і Генріх поверне Вільямові його колишні маєтки. Ця думка гріла його сильніше за вогонь.
Коли вони виїхали з абатства, їх уже супроводжувало ціле військо. І все ж вони без пригод в’їхали в Кентербері. Ранульф контролював цю частину країни шість років і ще не зрікся своєї влади. Він мав більший вплив, ніж Томас, тому не дивно, що той поскаржився Папі Римському. Щойно вони в’їхали, воїни оточили подвір’я та перекрили всі виходи.
«Почалося», — подумав Вільям і здригнувся зі страху. До цієї миті ще можна було все скасувати, не завдавши нікому шкоди, але тепер жереб кинуто.
Він поставив Ранульфа керувати облогою, взявши із собою невеличкий загін лицарів. Більшість із них він залишив у будинку перед головною брамою, а сам пішов крізь ворота до собору в супроводі решти. Реджинальд Фіцурс і ще троє змовників в’їхали на кухонне подвір’я, вдаючи із себе звичайних подорожніх, а от Вільям забіг у вартівню, погрожуючи мечем переляканому воротарю.
Напад розпочався.
Вільямове серце несамовито калатало, коли він наказував воїнам зв’язати воротаря, а потім зібрав усіх у вартівні та зачинив браму. Тепер ніхто не міг ані вийти, ані увійти. Він узяв монастир під свій контроль.
Далі рушив услід за чотирма змовниками на кухонне подвір’я. У північній частині стояла стайня, але вони прив’язали коней до шовковиці посередині та зняли паски з мечами й шоломи: так вони зможуть довше вдавати мирних відвідувачів.