— У зраді!
Томас похитав головою.
— Я не відповідатиму на звинувачення Генріха, — спокійно відповів він. — Я не скоїв жодного злочину, Господь мені свідок.
— Ви відлучили від церкви слуг короля.
— Це зробив не я, а Папа.
— Ви позбавили сану інших єпископів.
— Я запропонував поновити їх на дуже м’яких умовах. Вони відмовилися. Моя пропозиція досі в силі.
— Ви поставили під загрозу престолонаступництва, зневаживши коронацію королівського сина.
— Я не робив цього. Архієпископ Йоркський не мав права його коронувати, і Папа оголосив йому догану за зухвалість. Але ніхто не казав, що коронація незаконна.
— Одне випливає з іншого, проклятий ти дурню, — гарячково рявкнув Реджинальд.
— З мене досить! — вигукнув Томас.
— І з нас також досить, Томасе Бекете! — закричав Реджинальд. — Клянуся ранами Господніми, з нас досить і тебе, і твоєї пихи, і порушень закону, і зрадництва!
Томас підвівся.
— Архієпископські замки захоплені людьми короля! — крикнув він. — Ренту, що належить архієпископові, забирає король! Архієпископові наказано не покидати Кентербері. І ви кажете, що з вас досить?
Один із священників намагався втрутитись і сказав Томасові:
— Мілорде, краще обговорити це віч-на-віч…
— Навіщо? — відрізав Томас. — Вони вимагають від мене того, що я не мушу робити й не робитиму.
Крики привернули увагу всіх у палаці, і Вільям побачив, що біля дверей зібралося чимало людей, які слухали із широко розплющеними очима. Суперечка тривала вже доволі довго: тепер ніхто не зможе заперечити, що Томас ослухався королівського наказу. Вільям подав знак Реджинальду. То був легкий порух, але пріор Філіп помітив його й здивовано звів брови, очевидно, зрозумівши, що головний у них не Реджинальд, а Вільям.
Реджинальд офіційно промовив:
— Архієпископе Томасе, вас позбавлено королівської протекції. — Потім розвернувся до спостерігачів і наказав: — Вийти з кімнати.
Ніхто не ворухнувся.
— Ченці, іменем короля наказую вам охороняти архієпископа й не дозволити йому втекти, — додав Реджинальд.
Звісно, вони не послухалися. Проте Вільям, власне, і не хотів цього: навпаки, він прагнув, щоб Томас спробував утекти — тоді й убити його буде легше.
Реджинальд розвернувся до розпорядника, Вільяма Фіцніла, який мав виконувати обов’язки охоронця архієпископа.
— Тебе заарештовано, — сказав він, схопив слугу за руку та вивів із кімнати. Той не опирався. Вільям та інші лицарі вийшли слідом за ними.
Вони спустилися сходами та пройшли через залу. Місцевий лицар Річард так і стояв біля дверей. Вільям замислився, що їм робити з розпорядником.
— Ти з нами? — спитав він його.
— Так, якщо ви з королем! — перелякано відповів той.
Вільям подумав, що він надто боїться, щоб становити загрозу, і сказав Річардові:
— Пильнуй його. Не випускай нікого з палацу. Замкни вхідні двері.
Разом з іншими він пройшов подвір’ям до шовковиці. Вони заходилися швидко надягати шоломи й підперезуватися пасками з мечами. «Зараз ми зробимо це, — з острахом подумав Вільям. — О Боже мій, ми повернемося туди та вб’ємо архієпископа Кентерберійського!» Вільям давно вже не надягав шолома, і облямівка кольчуги, що захищала шию та плечі, тиснула йому. Він проклинав свої незграбні пальці, адже не мав часу на цю мороку. Аж тут побачив хлопчика, що дивився на нього з відкритим ротом, і крикнув йому:
— Гей, ти! Як тебе звуть?
Той озирнувся в бік кухні, не певний, відповідати Вільямові чи тікати.
— Роберт, лорде, — озвався за мить. — Мене звуть Роберт Пайп.
— Іди сюди, Роберте Пайпе, і допоможи мені.
Той знову завагався. Вільямові урвався терпець.
— Іди сюди негайно, інакше, клянуся кров’ю Ісуса, я відрубаю тобі руки своїм мечем!
Той неохоче підійшов. Вільям показав йому, як треба тримати кольчугу, поки сам надівав шолом. Нарешті йому вдалося, і Роберт Пайп утік.
«Він розповідатиме про це своїм онукам», — мимоволі подумав Вільям.
Шолом мав забрало, яке кріпилося ремінцем. Інші опустили їх, щоб приховати обличчя. Вільям поки що залишив своє піднятим. Кожен тримав меч в одній руці, а сокиру — в другій.
— Готові? — спитав Вільям.
Усі кивнули.
Далі вони не розмовлятимуть. У подальших наказах не було потреби, усе вже вирішено. Вони просто мали повернутися назад і вбити Томаса.
Вільям вклав у рота два пальці та свиснув.
Лише після цього він опустив забрало.
Воїни вибігли з вартівні й відчинили браму.
Вільямові лицарі, які чекали в будинку через дорогу, вибігли з нього та кинулися на подвір’я, як він їм і наказував, із криками: