Спершу він нікого не зустрів, але й не здивувався, адже то був час вечірні й більшість ченців мали молитися в каплиці. Він легенько стьобнув поні й поїхав галявиною в напрямку споруди, що нагадувала стайню. З-за дверей з’явився юнак із соломою у волоссі й відсутнім поглядом і здивовано витріщився на Філіпа.
— Як тебе звуть?.. — спитав Філіп і після секундного вагання додав: — Сину мій?
— Мене кличуть Джонні Вісім-Пенсів, — сказав юнак.
Філіп зліз із поні та простягнув йому віжки.
— Добре, Джонні Вісім-Пенсів, розсідлай мого коня.
— Так, отче. — Він затягнув віжки на рейці й попрямував кудись.
— Куди ти йдеш? — різко окликнув його Філіп.
— Сказати братам, що тут незнайомець.
— Виховуй у собі покірність, Джонні. Розсідлай мого коня. Я сам скажу братам, що я приїхав.
— Так, отче.
Джонні злякався й підкорився.
Філіп подивився навколо. Посеред галявини стояла довга споруда, схожа на велику залу; поряд — маленька кругла хатинка, з отвору в даху якої здіймався дим. То мала бути кухня. Він захотів подивитися, чим вони вечерятимуть. У монастирях із суворим статутом їли лише раз на день — опівдні. Але тут суворістю й не пахло, тому після вечірньої служби могли дозволити собі легку вечерю: хліб із сиром або солоною рибою чи ячмінну юшку з травами. Натомість, наближаючись до кухні, він відчув легко впізнаваний запах смаженого м’яса, від якого аж текла слина. Філіп зупинився, насупив брови, потім увійшов.
Навколо вогнища сиділи двоє ченців і хлопчик. Один передав другому глечик, а той хильнув із нього. Хлопчик крутив рожен, на якому смажилося порося.
Вони здивовано обернулися на Філіпа. Той мовчки взяв глечик у монаха, понюхав і спитав:
— Чому ви п’єте вино?
— Бо воно тішить моє серце, незнайомцю, — сказав монах. — Пригощайся, випий і ти з нами.
Було ясно, що їх не попереджали про прибуття нового пріора. І так само ясно було, що вони не страшилися наслідків у разі, якщо проїжджий чернець донесе про їхню поведінку в Кінгзбридж. Філіп подолав спокусу розбити глечик об голову ченця, натомість глибоко вдихнув і заговорив до них м’яко:
— Діти бідняків голодують, щоб забезпечити нас м’ясом і напоями. Це робиться на славу Господа, а не щоб тішити нам серце. Досить з вас вина на сьогодні.
Філіп пішов до виходу із глечиком у руках.
Почув, як монах за його спиною сказав:
— Та хто ти такий?
Він не відповів. Скоро самі дізнаються.
Філіп поставив глечик на землю поряд із кухнею та пішов галявиною до каплиці, стискаючи й розтискаючи кулаки, щоб приборкати свій гнів. «Не зривайся, — казав він собі. — Будь обережним. Не гарячкуй».
На низенькому ґанку каплиці він зупинився на мить, постарався заспокоїтися, потім обережно штовхнув великі дубові двері й тихо увійшов.
Близько десятка ченців і кілька послушників стояли нерівними рядами спиною до нього. Перед ними стояв ключар і читав з розгорнутої книги. Він квапливо промовляв слова служби, а монахи неуважно бурмотіли за ним. На напрестольному покривалі стояли три свічки різної висоти.
Двоє братів позаду щось жваво обговорювали, цілком ігноруючи службу. Коли Філіп наблизився до них, один із них сказав щось смішне, і вони зареготали так гучно, що заглушили бурмотіння ключаря. Це стало останньою краплею для Філіпа, і він миттю забув про свій план з’явитися тихо. Він розтулив рота й щосили загорлав:
— ТИША!
Сміх перервався. Ключар припинив читати. У каплиці запала тиша, ченці обернулися й витріщилися на Філіпа.
Він підійшов до брата, який реготав, і схопив його за вухо. Той був не молодший за Філіпа й вищий, але надто збентежений, щоб чинити спротив незнайомцеві, який потягнув його за вухо вниз.
— На коліна! — закричав Філіп.
Здавалося, монах хотів вирватися, але він усвідомлював свою провину, і, як і сподівався Філіп, його непокору підривала нечиста совість. Коли Філіп смикнув сильніше, молодик став на коліна.
— Усі! — скомандував Філіп. — На коліна!
Ці монахи прийняли обітницю покори, і ганебна атмосфера вседозволеності, в якій вони, очевидно, жили останнім часом, нездатна була знищити звичку, відпрацьовану роками. Половина ченців і всі послушники стали на коліна.
— Усі ви порушили обітницю, — сказав Філіп, який тепер дав волю презирству. — Ви блюзніри, всі до останнього. — Філіп обвів їх поглядом, пильно заглядаючи в очі. — Ваше каяття починається негайно, — закінчив він.
Вони повільно, по одному, ставали на коліна, лише ключар не підкорився. То був м’ясистий чоловік із сонними очима, років на двадцять старший за Філіпа. Філіп підійшов до нього, обходячи братію, що стояла на колінах.