— Люди короля! Люди короля!
Вільям побіг у палац.
Лицар Річард і розпорядник Вільям Фіцніл розчахнули перед ним двері.
Щойно вони збирались увійти, як кілька слуг архієпископа, скориставшись тим, що Річард і Вільям Фіцніл були зайняті іншим, швидко зачинили двері між холом і залою.
Вільям ударив об двері усією своєю вагою, але було пізно: їх замкнули на клямку. Він вилаявся. Перша перепона, і так скоро! Лицарі заходилися рубати двері сокирами, але марно: вони були навмисне зроблені так, щоб витримати напад. Вільям відчував, що ситуація виходить з-під його контролю. Стараючись подолати паніку, він спустився з ґанку та став шукати іншого входу. Реджинальд пішов із ним.
З того боку будівлі не було жодних дверей. Вони побігли до західного крила палацу, повз кухню, сад і на південний бік. Вільям крякнув від задоволення: на південній стіні він побачив сходи, що вели на верхній поверх. Схоже, то був вхід у покої архієпископа. Він умить заспокоївся.
Вони поспішили до сходів. Ті були провалені посередині, а поряд лежали інструменти й стояла драбина — очевидно, їх саме збиралися лагодити. Реджинальд прихилив драбину до сходів та подерся нею, оминувши зламані сходинки. Він швидко опинився нагорі, перед дверима, що вели на невеличкий балкон. Вільям дивився, як Реджинальд потягнув двері. Вони були зачинені. Вікно поряд було забране віконницями. Реджинальд розбив віконницю одним ударом сокири, сунув руку всередину, понишпорив там, відчинив двері балкона й увійшов.
Вільям подерся драбиною за ним.
Філіп злякався тієї самої миті, як побачив Вільяма Гамлейського, але священники й монахи з оточення Томаса спершу були спокійні. Потім, коли почули грюкіт у двері зали, вони теж злякалися, і декілька з них запропонували сховатися в соборі.
Томас презирливо відмахнувся.
— Сховатися? — мовив він. — Від кого? Від цих лицарів? Архієпископ не повинен тікати він купки головорізів.
Філіп подумав, що він певною мірою має рацію: не має сенсу називатися архієпископом, якщо тебе можуть злякати лицарі. Священнослужитель, певний у тому, що йому будуть прощені гріхи, ставиться до смерті як до радісного відходу в краще місце й не боїться мечів. Однак навіть архієпископ не повинен нехтувати свою безпеку й накликати на себе напад. Крім того, Філіпові були добре знайомі лють і жорстокість Вільяма Гамлейського. Тому, почувши грюкіт у віконницю на балконі, він вирішив взяти ситуацію у свої руки.
У вікна він бачив, що палац оточений лицарями. Це налякало його ще більше. То був ретельно спланований напад, і зловмисники збиралися чинити насильство. Він поспіхом зачинив двері спальні та поклав засув на скоби. Інші дивилися на нього, готові поступитися ініціативою комусь рішучішому. Архієпископ Томас зверхньо поглядав на його метушню, але не заважав.
Філіп став біля дверей і прислухався. Почув, як хтось увійшов на балкон і пройшов у приймальню. Він подумав, чи міцні двері в покої, але чоловік не пішов до дверей, а перетнув приймальню та рушив сходами вниз. Філіп здогадався, що той збирається відчинити двері в залу, щоб впустити лицарів.
Це давало Томасові кілька хвилин переваги.
У протилежному куті кімнати були ще одні двері, частково приховані ліжком. Філіп указав на них і швидко спитав:
— Куди вони ведуть?
— У клуатр, — відповів хтось. — Але вони зачинені.
Філіп підійшов до дверей і смикнув їх.
— Ви маєте ключ? — спитав він Томаса, а потім додав: — Мілорде архієпископе?
Томас похитав головою.
— На моїй пам’яті цей хід ніколи не використовувався, — сказав він зі спокоєм, здатним довести до шалу.
Двері здавалися не дуже міцними, але Філіпові було шістдесят три роки, і він ніколи не міг похвалитися великою силою. Він ступив назад і вдарив у двері ногою так, що йому стало боляче. Двері затрусилися. Філіп стиснув зуби та вдарив сильніше. Двері розчинилися.
Філіп подивився на Томаса. Схоже, той досі вагався, чи тікати йому. Напевне, він, на відміну від Філіпа, ще не зрозумів, що кількість лицарів і їхні добре організовані дії свідчать про те, що вони готові на все. Однак Філіп інстинктивно розумів: його спроби настрашити архієпископа будуть марними. Натомість він сказав:
— Час вечірньої служби. Не можна дозволити кільком розбишакам порушувати порядок відправ.
Томас усвідомив, що Філіп вдається до його власного аргументу й усміхнувся.
— Добре, — промовив він і підвівся.