Філіп пішов уперед. Він відчував полегшення, що Томас погодився, але боявся, що архієпископ надто бариться. Прохід вів до довгого маршу сходів. Там було темно, і світло падало тільки з відчинених дверей архієпископських покоїв, наприкінці проходу були ще одні двері. Філіп спробував відчинити їх так само, як перші, але ці були міцніші й не піддавалися. Він почав стукати в них і кричати:
— Допоможіть! Відчиніть двері! Мерщій! Мерщій!
Філіп почув панічні нотки у власному голосі та постарався заспокоїтися, але його серце несамовито калатало, адже він знав, що Вільямові лицарі ідуть за ними.
Інші священнослужителі наздогнали його. Він не припиняв стукати й кричати.
— Філіпе, благаю, зберігайте гідність, — сказав Томас, але Філіп не звернув на його слова уваги. Він прагнув зберегти гідність архієпископа, а про свою не думав.
Не встигнув Томас іще щось заперечити, як вони почули, що з дверей знімають засув, а в замку повертається ключ. Двері відчинилися. Філіп зітхнув із полегшенням. Перед ними стояли двоє келарів.
— Я не знав, що ці двері кудись ведуть, — озвався один із них.
Філіп квапливо пройшов повз келарів. Вони опинились у монастирській коморі. Пробравшись між діжок і мішків до інших дверей, утікачі вийшли на подвір’я.
Надворі сутеніло. Вони були в південній галереї клуатру. У дальньому кінці Філіп, на свою неймовірну радість, побачив двері, що вели в північний трансепт Кентерберійського собору.
Вони були майже в безпеці.
Він мусив провести Томаса в собор до того, як їх наздожене Вільям зі своїми лицарями. Інші ченці теж повисипали надвір.
— У собор, мерщій! — сказав Філіп.
— Ні, Філіпе, не треба поспішати, — заперечив Томас. — Ми увійдемо у мій собор із гідністю.
Філіпові кортіло закричати, але він лише промовив:
— Звісно, мілорде.
Він почув зловісний тупіт наприкінці коридору, яким вони щойно йшли: лицарі вдерлись у покої та знайшли вихід. Філіп знав, що гідність — найкращий захист для архієпископа, але спокушати долю також було не варто.
— Де архієпископське розп’яття? — спитав Томас. — Я не можу увійти в собор без хреста.
Філіп застогнав у відчаї.
— Я взяв розп’яття, — сказав один зі священників. — Ось воно.
— Будь ласка, неси його переді мною, як завжди, — наказав Томас.
Священник здійняв хрест і рушив до входу в собор, ледве стримуючись, щоб не поспішати.
Томас пішов за ним.
Його почет першим увійшов у собор, як того вимагав етикет. Філіп ішов останнім із них і притримав для архієпископа двері. Щойно Томас увійшов, з комори вибігли двоє лицарів і кинулись у південну галерею.
Філіп зачинив двері трансепта. В отворі в стіні біля одвірка стояв засув. Філіп схопив його й поклав на скоби поперек дверей.
Він розвернувся, зітхнув із полегшенням і притулився до дверей спиною.
Томас ішов через трансепт у напрямку сходів, що вели в північну наву, але коли почув, як грюкнув засув, зупинився й розвернувся.
— Ні, Філіпе, — сказав він.
У Філіпа стиснулося серце.
— Мілорде архієпископе…
— Це храм, а не фортеця. Відчиніть двері.
Двері тряслися під ударами лицарів, що намагалися прорватися всередину.
— Боюся, вони хочуть вбити вас! — сказав Філіп.
— Найпевніше, їм це вдасться, незалежно від того, зачинені двері чи ні. Хіба ви не знали, що в соборі є й інші входи? Відчиніть двері.
Почулося гучне гупання — схоже, лицарі рубали двері сокирами.
— Ви можете сховатися, — у відчаї промовив Філіп. — Тут безліч місць — отам вхід у крипту, і вже темнішає…
— Сховатися, Філіпе? У власному соборі? А ви б стали ховатися?
Філіп довгу мить дивився на Томаса.
— Ні, не став би, — нарешті відповів він.
— Відчиніть двері.
Філіп із важким серцем підняв засув.
Лицарі вдерлися всередину. Їх було п’ятеро, обличчя сховані за забралами, з мечами й сокирами в руках. Вони, здавалося, вийшли із самого пекла.
Філіп знав, що не повинен боятися, але гострі леза мечів змушували його тремтіти зі страху.
— Де Томас Бекет, зрадник короля і королівства? — крикнув один із них.
— Де зрадник? Де архієпископ? — підхопили інші.
Уже було майже темно, і собор освітлювався лише свічками. Усі ченці були вбрані в чорне, а лицарям заважали їхні забрала. У Філіпа з’явилася була надія, що вони не впізнають Томаса в темряві, але даремно: він спустився до лицарів і сказав:
— Я тут — не зрадник короля, а служитель Господній. Чого ви хочете?
Дивлячись на те, як архієпископ стоїть перед п’ятьма озброєними людьми, Філіп раптом усвідомив, що Томас помре, тут і сьогодні.