Наближені до архієпископа, схоже, відчули те саме, тому що більшість із них вдалася до втечі. Дехто зникнув у темряві вівтаря, інші змішалися з вірянами, що чекали на службу, а хтось зник за маленькими дверима, що вели до Гвинтових сходів. Філіп обурився.
— Ви маєте молитися, а не тікати! — крикнув він їм услід.
Філіп подумав, що його, ймовірно, також уб’ють, якщо він не втече. Але він не міг покинути архієпископа.
— Покайся у зраді! — сказав один із лицарів, і Філіп упізнав голос Реджинальда Фіцурса — того, хто говорив від імені короля раніше, в покоях архієпископа.
— Я не маю в чому каятися, — відповів Томас. — Я не зраджував.
Він залишався цілком спокійним, але його обличчя стало геть бліде, і Філіп розумів: Томас також усвідомлює, що стоїть на порозі смерті.
— Тікай, ти покійник! — закричав Реджинальд.
Томас залишився стояти непорушно.
«Вони хочуть, щоб він тікав, — подумав Філіп. — Вони не можуть просто холоднокровно вбити його».
Схоже, Томас також розумів це, адже непохитно стояв перед ними, немов кидаючи виклик. На якусь мить усі завмерли в драматичній мізансцені: лицарі не хотіли нападати першими, а священник був надто гордий, щоб тікати.
Нарешті Томас порушив це заціпеніння.
— Я готовий до смерті, але ви не торкнетеся моїх людей, священнослужителів, ченців та вірян, — сказав він.
Реджинальд першим зрушив з місця. Він здійняв меч і підніс жало до Томасового обличчя, немов збирався на силі, щоб торкнутися ним священника. Томас стояв, немов закам’янілий, і дивився на лицаря, а не на меч. Раптом Реджинальд замахнувся та збив з Томаса митру.
Філіп знову сповнився надією. «Вони не можуть змусити себе зробити це, — подумав він. — Вони бояться його торкнутися».
Але він помилився. Цей безглуздий жест, схоже, зміцнив рішучість злочинців: вони немов чекали, що Господь негайно покарає їх, і коли цього не сталося, наважилися чинити ще гірше.
— Заберіть його звідси, — наказав Реджинальд.
Лицарі сховали мечі й підійшли до архієпископа.
Один із них схопив Томаса за пояс і спробував підійняти.
Філіп був у відчаї. Вони таки наважилися торкнутися його. Вони насмілилися здійняти руку на Божу людину. Філіпа охопило нудотне усвідомлення глибини їхньої порочності — він немов зазирнув за край безодні. Вони мали б знати, що підуть за це в пекло, але однаково не зупинялися.
Томас втратив рівновагу, махнув руками та став відбиватися. Інші лицарі приєдналися до першого у спробах підійняти його та понести. З усього Томасового супроводу поруч залишилися тільки Філіп і священник, на ім’я Едвард Грім. Обидва рвонули вперед, щоб допомогти Томасу. Едвард міцно вчепився в Томасову мантію. Один із лицарів обернувся та вдарив Філіпа затягнутим у кольчужну рукавицю кулаком. Удар припав на скроню, і Філіп упав оглушений.
Коли він отямився, то побачив, що лицарі відпустили Томаса, і він стоїть у молитовній позі, схиливши голову та склавши руки. Один із лицарів заніс меч.
Філіп, який досі лежав на підлозі, безпорадно закричав:
— Ні-і-і!
Едвард Ґрім простягнув руку, щоб захистити Томаса від удару.
— Господи, у твої руки віддаю духа сво…
Меч опустився.
Він ударив і Томаса, і Едварда. Філіп почув свій крик. Меч врізався в голову Томаса й розсік Едвардову руку. Бризнула кров, Томас упав на коліна.
Філіп приголомшено дивився на жахливу рану на голові архієпископа.
Томас повільно опустився та сперся на руки, а потім завалився обличчям на кам’яну підлогу.
Інший лицар також заніс меч і вдарив. Філіп мимоволі заголосив. Другий удар влучив туди само, куди й перший, і зніс верхню частину черепа. Удар був такий сильний, що лезо врізалось у кам’яну підлогу та зламалося навпіл. Лицар кинув обрубок.
Третій лицар зробив те, про що Філіп не зможе забути до кінця свого життя: він встромив жало меча в розрубану голову архієпископа та викинув на підлогу мозок.
Ноги Філіпа підкосилися, і він опустився на коліна, охоплений жахом.
— Він уже не підведеться, — сказав зловмисник. — Ходімо звідси!
Лицарі розвернулися та побігли.
Філіп дивився, як вони біжать навою, вимахуючи мечами, щоб розігнати містян.
Коли вбивці зникли, запала мертва тиша. Тіло архієпископа лежало ницьма на підлозі, а скальп, відокремлений від голови, валявся поруч, немов кришка від казана. Філіп закрив обличчя руками. Це був кінець усіх надій. «Дикуни перемогли, — подумав він. — Дикуни перемогли». У нього з’явилося запаморочливе відчуття невагомості, ніби він повільно занурювався в глибоке озеро, тонув у відчаї. Більше не було за що триматися: усе, що здавалося виправленим, раптом стало непевним.