Він усе своє життя присвятив боротьбі зі свавіллям лихих людей і тепер, в останньому двобої, зазнав поразки. Філіп згадав, як Вільям Гамлейський вдруге прийшов спалити Кінгзбридж, і містяни за день збудували мур. Яка то була славетна перемога! Мирна сила сотень звичайних людей здолала люту жорстокість графа Вільяма. Згадав, як Валер’ян Біґо намагався збудувати собор у Ширингу, щоб чинити свавілля. Але Філіп зібрав людей з усього графства. Сотні їх, та ні — понад тисячу, зібрались у Кінгзбриджі на Трійцю тридцять три роки тому, і чиста сила їхнього завзяття дала йому змогу здолати Валер’яна. Але тепер надії не лишилося. Усі люди в Кентербері, навіть усе населення християнського світу не здатне буде повернути Томаса до життя.
Стоячи на плитах підлоги в північному трансепті Кентерберійського собору, Філіп знову бачив вояків, що п’ятдесят шість років тому вдерлися до їхнього дому та вбили його батька й матір. Він згадав, яке відчуття охопило тоді його, шестирічного. Не страх і навіть не скорбота. То була лють. Безсилий перед здоровезними, червонопикими, кровожерливими чоловіками, він відчував палке бажання закувати їх у кайдани, затупити їхні мечі, стриножити їхніх бойових коней і змусити підкоритися іншій силі, вищій за царство жорстокості. А за мить, коли його батьки лежали мертві на підлозі, з’явився абат Пітер, який вказав йому шлях. Беззбройний і беззахисний, він миттєво зупинив кровопролиття самим лиш авторитетом церкви й силою своєї доброти. Та сцена надихала Філіпа упродовж усього життя.
До цієї миті Філіп вірив, що він і такі, як він, перемагають. За минулі пів століття вони досягнули кількох насправді великих перемог. Але тепер, на схилі життя, вороги довели йому, що нічого не змінилося. Його перемоги були тимчасовими, а досягнення — примарними. Так, він виграв кілька битв, але програв свою війну. Такі самі люди, як ті, що вбили його батька й матір, тепер вбили архієпископа просто в соборі, немов доводячи, що, без жодних сумнівів, не існує сили, здатної протистояти тиранії людини з мечем.
Філіп і помислити не міг, що вони наважаться вбити архієпископа Томаса, особливо в церковних стінах. Але так само він не міг думати, що хтось здатен вбити його батька. Ті самі кровожерливі люди в шоломах та з мечами в обох випадках довели, що він помиляється. І тепер, у шістдесят два, коли він дивився на жахливо спотворене тіло Томаса Бекета, його охопила дитяча, нерозсудлива, всеосяжна лють шестирічного хлопчика, чийого батька щойно вбили.
Він підвівся. Повітря в соборі, здавалося, тремтіло від емоцій, люди збиралися біля тіла архієпископа. Священники, ченці, містяни повільно підходили ближче, приголомшені й налякані. Філіп відчував, що за цим приголомшенням ховається гнів — такий самий, що й у нього. Дехто бурмотів молитви, дехто стиха плакав. Якась жінка швидко нахилилася й торкнулася мертвого тіла — немов на щастя. Ще кілька зробили те саме. Потім Філіп побачив, як та жінка потайки зібрала кров з підлоги в маленьку пляшку, немов Томас був мучеником.
Церковники потрохи приходили до тями. Камергер архієпископа, Озберт, по щоках якого рясно текли сльози, дістав ніж, відрізав смугу від своєї сорочки та схилився над тілом, незграбно прив’язуючи скальп архієпископа до голови в жалюгідній спробі повернути хоча б дещицю гідності його жахливо спотвореному тілу. Коли він робив це, натовп застогнав.
Ченці принесли ноші й обережно поклали на них тіло Томаса. Багато рук простяглося їм на допомогу. Філіп бачив, що на вродливому обличчі архієпископа застигнув умиротворений вираз, а єдиною ознакою заподіяного йому була тонка цівка крові, що текла з правої скроні через ніс і на ліву щоку.
Коли ноші підняли, Філіп нахилився й підійняв обрубок меча, яким вбили Томаса. Він усе думав про жінку, яка зібрала Томасову кров у пляшечку, наче кров святого. У цьому її маленькому вчинку було величезне значення, але Філіп іще не усвідомив, яке саме.
Люди пішли за ношами, немов їх притягала якась невидима сила. Філіп приєднався до них, відчуваючи цей дивний потяг, який охопив усіх. Ченці пронесли тіло через церкву й обережно опустили перед вівтарем. Люди, більшість яких уголос промовляла молитви, дивилися, як священник приніс чисту тканину й обережно перев’язав голову, а зверху надів нову митру.
Монах розрізав архієпископську мантію, просяклу кров’ю, і прибрав її. Він не знав, що робити із закривавленою тканиною, і зібрався був відкинути її вбік, але один із містян швидко ступив уперед і забрав її в нього, наче то була якась реліквія.