Там Філіп стривожився. У темному саду він побачив воїнів, які грабували єпископський палац. Якщо його послідовники зіткнуться з ними, хрестовий похід, щойно почавшись, перетвориться на бійку. Злякавшись, він різко повернув і повів людей на вулицю через найближчі ворота.
Хтось із ченців заспівав гімн. За віконницями будинків горіли свічки та вогнища, але коли процесія проходила повз, люди відчиняли двері, щоб побачити, що відбувається. Дехто починав розпитувати їх, дехто до них долучався.
Філіп повернув за ріг і побачив Вільяма Гамлейського.
Той стояв поруч зі стайнею. Він, схоже, щойно зняв кольчугу й ладнався сісти на коня, щоб поїхати з міста. З ним були кілька його воїнів. Усі дивилися із цікавістю — напевне, почули спів і тепер гадали, що відбувається.
Поки процесія зі свічками в руках наближалася до них, Вільям спершу здавався спантеличеним. Потім побачив зламаний меч у руках у Філіпа, і до нього стало доходити. Ще якусь мить він оніміло дивився на них, а далі закричав:
— Зупиніться! Наказую всім розійтися!
Ніхто не звернув на нього жодної уваги. Інші лицарі стривожилися: навіть зі зброєю вони були безсилі проти натовпу з понад сотню розлючених плакальників.
Вільям звернувся до Філіпа:
— Іменем короля наказую тобі припинити це!
Філіп пройшов повз нього. Натовп ніс його вперед.
— Занадто пізно, Вільяме! — крикнув він через плече. — Занадто пізно!
III
Дітлахи першими прийшли дивитися на повішання.
Вони вже були на ринковому майдані Ширингу — кидали камінцями в котів, дошкуляли жебракам і затівали бійки одне з одним, — коли там з’явилася Алієна. Вона прийшла пішки сама, вдягнена в дешевий плащ із каптуром, щоб сховати обличчя.
Стала осторонь, дивлячись на шибеницю. Вона не збиралася приходити — за ті роки, що правила графством, їй довелося побачити чимало повішень. Тепер, коли це залишилося в минулому, вона б радо назавжди забула про це видовище. Але сьогодні був особливий випадок.
Вона більше не виконувала графських обов’язків, тому що її брат Річард загинув у Сирії — за іронією долі не в битві, а під час землетрусу. Звістка про це досягнула Англії лише через пів року. Алієна не бачилася з ним упродовж п’ятнадцяти років, і тепер уже ніколи не побачиться.
На пагорбі відчинилася брама замку, і виїхав в’язень із супроводом, а за ним — новий граф Ширингський, син Алієни Томмі.
Річард не залишив по собі дітей, тому нащадком став його небіж. Король, приголомшений і надломлений скандалом із Бекетом, обрав шлях найменшого спротиву та швидко дарував графський титул Томмі. Алієна радо передала справи молодшому поколінню. Вона досягнула в графстві всього, чого хотіла. Воно знову стало заможним і квітучим, краєм вгодованих овець, зелених ланів і міцних млинів. Найбільші й найсміливіші землевласники також почали використовувати для орання коней, яких годували вівсом, вирощеним за системою трипільної сівозміни. Тож тепер земля могла прогодувати навіть більше людей, ніж за часів мудрого правління її батька.
Томмі мав стати гарним правителем. Він був наче народжений для цього. Джек довго не міг цього усвідомити й хотів, щоб його син став будівником, але врешті-решт мусив визнати очевидне. Томмі не вмів рівно розрізати камінь, але як природжений лідер у свої двадцять вісім років був рішучим, упевненим, розумним і неупередженим. Тепер його зазвичай звали Томасом.
Коли він став графом, усі очікували, що Алієна залишиться в замку — гризтися з невісткою та бавитися з онуками. Вона посміялася із цього. Їй подобалася дружина Томмі — вродлива дівчина, одна з молодших доньок графа Бедфордського, — і вона обожнювала трьох онуків, але у свої п’ятдесят два роки ще не була готова йти на спокій. Вони з Джеком оселилися у великій кам’яниці неподалік від Кінгзбриджського пріорату — там, де раніше були бідні квартали, хоча такими їх тепер було не назвати, — і повернулася до торгівлі вовною, купувала й продавала з колишньою енергією, заробляючи не менше, ніж раніше.
В’язня вивели на майдан, і Алієна відкинула свої спогади. Вона уважно подивилася до засудженого зі зв’язаними за спиною руками, якого тягли за другий кінець мотузки. То був Вільям Гамлейський.
Хтось спереду плюнув у нього. Натовп зібрався величезний, адже багато хто був радий побачити останні хвилини життя Вільяма, і навіть для тих, хто не мав образи на нього, побачити страту колишнього шерифа було доволі ласим видовищем. До того ж Вільям був злочинцем, причетним до найгучнішого вбивства, яке пам’ятали в королівстві.